Жорстоке небо - Страница 86

— Я хочу зрозуміти, що це означає.

— Знаєш, хм, навіть не можу придумати, що тобі сказати.

Окрилена власним успіхом, Діана більш упевнено висловила припущення:

— Можливо, пілот просто не знав, на якій висоті починаються хмари, а тому поставив CLR? Може, CLR — це щось на кшталт значення за замовчуванням?

— Ні, це не варіант, — тут-таки заперечив француз і пояснив: — Якби пілот не знав, то поставив би UNKN або взагалі не вставляв блок /SK у звіт. Такий блок не є обов’язковим. У цьому PIREP’і він узагалі не має значення: 319-й надсилав звіт, щоб попередити про турбулентність.

Марсель замовк, подумки вишукуючи інше пояснення. Діана пішла інакшим шляхом: уявила себе на місці пілота, який складав PIREP.

— Я все одно дечого не розумію… — сказала вона.

— Чого саме?

— Як пілот може бути впевненим на 100 %, що над ним чи під ним немає хмар? Він же летить у повній темряві.

Марсель зам’явся. Відчувши це, Діана роздулась від гордості: двічі протягом останніх п’яти хвилин вона загнала в глухий кут професійного слідчого з BEA! Перед очима зринуло обличчя батька, тільки не те, яке запам’ятала перед смертю, а інше, молодше, з підсвіченими сонцем очима кольору гречаного меду і зморшками не на лобі, а довкола губ — від усмішки. Таким він був на початку дев’яностих, коли маленькою водив її до зоопарку, після чого вони довго гуляли парком КПІ і годували білок. Чомусь таким Діана згадувала його найчастіше: примружені очі, візерунок зі смарагдових тіней від паркового листя на світло-синій сорочці та піднята високо над головою долоня з розколотим горішком, до якого тягнеться розжиріла на міських харчах білка. Прикро, що татка більше немає. Тепер він нею пишався б.

Француз спочатку подумав про погодний радар, яким обладнано всі без винятку сучасні пасажирські лайнери, але зразу ж відкинув здогадку: радар виводить на дисплей кольорову діаграму, що відображає інтенсивність хмар для площини, у якій на цей момент рухається лайнер. Погодний дисплей — це такий собі зріз хмарного покриву в горизонтальній площині перед носом літака. Навіть якщо на радарі порожньо, це не означає, що хмар немає під чи над лайнером. Не знаючи, що відповісти, Марсель примирливо запропонував:

— Якщо потрібно, я дізнаюсь, що то був за рейс, і дістану номер мобільного телефону пілота. Але… ти думаєш, це важливо?

Діана втупилась у розкритий файл із погодними звітами. Чи варто турбувати пілота? Чи має значення, крізь які хмари проходив невідомий «Airbus A319», що летів над Парижем, прямуючи до пункту призначення чи до запасного аеропорту, який ще не накрив буран? Страх, що вона чогось не розуміє і через те прискіпується до дурниць, повернувся. Діана подумала, що у справжнього пілота її закиди та розпитування викличуть нестримний сміх, — не хотілось виставити себе дурепою. Та, попри все, оте /SK CLR намертво засіло в голові. Всю Францію накрив сніговий шторм, а пілот з висоти 15 000 футів рапортує про абсолютно чисте від хмар небо?..

— Марселю, — покликала жінка.

— Так?

— Буду вдячна, якщо роздобудеш номер пілота.

— О’кей… — чоловік почувався сконфуженим, не розуміючи, з якого дива українка вчепилася в дані погодного звіту. Ніби-то інформація про суцільну хмарність за десять миль на захід від аеропорту могла врятувати «ААРОН 44» від зіткнення. — Хочеш, щоб я дістав його просто зараз?

Діана зиркнула на годинник, завагалась, згадала батька і прикусила губу.

«Ай, яка, у біса, різниця?»

— Так, будь ласка, — і чхала вона на День святого Валентина.

33 15 лютого 2013, 00:15 (UTC +1) Готель «The Westin Paris», Париж

А319, що надіслав PIREP із відстані десяти миль від аеропорту Париж-Північ, належав компанії «British Airways» і ввечері 13 лютого здійснював регулярний рейс BA 327 з Парижа до Лондона. Пілота звали Джеррі Марк Маклюр, на цей час він знаходився в Лондоні — це все, що о такій годині зміг роздобути Марсель Лакруа.

Крутячи в руках папірець з іменем та номером телефону британського пілота, Діана неспокійно позирала на годинник. Набратись нахабства і зателефонувати чи залишити на завтра? Час у Великій Британії відставав на годину від французького, тобто до півночі у Лондоні лишалось сорок п’ять хвилин, та все ж година була пізньою. Жінка зісковзнула з широкого ліжка і сіла на присадкувате крісло, поставивши ступні на журнальний столик, що наполовину закривав вихід на балкон. Увімкнула настільну лампу на вишуканій сріблястій ніжці. Поруч із лампою стояла прозора скляна ваза незвично квадратної форми з двома букетами білих квітів, лівіше — кнопковий телефонний апарат. Діана підтягнула його до себе, обхопивши білий корпус голими ступнями. Сонливість відступила, більше того, Діана розуміла, що не засне, намагаючись самостійно знайти відповіді на запитання, що черв’яками копошились у голові, а тому вирішила зателефонувати.

Не знаючи, скільки грошей залишилось на рахунку, а також здогадуючись, що номер, який починається на +33, насторожить британського пілота менше, ніж номер з цифрами +38 на початку, жінка відклала мобілку з українською sim-картою і зняла трубку стаціонарного готельного телефону. Прикусивши губу, швидко набрала номер.

Пілот рейсу 327 відповів після третього гудка.

— Алло.

Діана напружилась після першого ж слова, бо Джеррі Марк Маклюр говорив із типовим аристократично-бундючним британським акцентом: просте «алло» прозвучало протяжно й пафосно — як «халлоу». Українка відпустила губу, сильніше притиснула трубку до вуха (з британською англійською в неї зі школи були проблеми) і заговорила, старанно вимовляючи слова: