Жорстоке небо - Страница 85

На кілька секунд придумане пояснення задовольнило Діану, але, обмізкувавши все ще раз, вона його відкинула. Йдеться не про рівень хмар, бо пілот написав, що хмар немає взагалі. Вона зиркнула на годинник у правому нижньому кутку екрана, де висвічувався український час. 01:01. У Франції минула перша хвилина 15 лютого. Зателефонувати в таку пізню годину Марселю — це, певно, вершина нахабства, особливо, якщо її запитання виявиться нісенітницею, але жінка розуміла, що не засне, доки не докопається до істини.

Порившись у сумці, вона дістала візитку Марселя, змарнувала півхвилини, шукаючи мобільний телефон, який, потрапляючи до її сумочки, неначе провалювався в паралельний всесвіт, після чого, гамуючи сумніви, поспіхом набрала номер.

Поки з мобілки линули довгі гудки, Діана уявляла, що зараз робить Марсель Лакруа. Спить чи, може, дивиться з дружиною телевізор? Вона не знала, чи він одружений. А якщо одружений, то цікаво, яка в нього дружина: така ж дебела й неповоротка? Сяйнувши легкою усмішкою, Діана вималювала в голові родину вайлуватих велетнів, котрі, взявшись за руки, прогулюються парком або штовхаються уві сні, ледве поміщаючись на двоспальному ліжку. Звісно, можливий інший варіант: дружина Марселя Лакруа — мініатюрна витончена жінка, граційна й життєрадісна, схожа на американську акторку Хайден Панттьєрі, подругу боксера Володимира Кличка. Діана згадала руки Марселя, коли він простягав їй візитку — обручки не було. Правда, це ні про що не дає підстави стверджувати, бо сама кілька років не носить обручки. Проте вона відчувала, що Марсель неодружений. Може, у нього є подруга, хоча в такому разі француз навряд чи запросив би її, Діану, до ресторану в центрі Парижа. Хоча… Несподівано усвідомивши, що 14 лютого, День закоханих, по суті, ще не закінчилося, Діана пожалкувала про рішення потурбувати Марселя (у голові постала картинка: дебелий француз і його пасія, попиваючи дороге шампанське, ніжаться в ліжку… масивні ступні Марселя звисають з краю лежака). У ту мить, коли вона налаштувалась припинити виклик, у телефоні клацнуло, а з трубки долинув тягучий і густий голос француза:

— Алло.

— Марселю, доброї ночі, перепрошую, що так пізно, це — Діана Столяр, — швидко заговорила вона, клянучи себе за безалаберність.

— Привіт, я так і зрозумів.

— Зрозумів? — здивувалася Діана.

— Сумніваюсь, що хтось, крім тебе, телефонуватиме опівночі з номера на +38.

— Вибач! Сподіваюсь, я не завадила тобі чи, можливо, твоїй, ну, ти знаєш… сьогодні такий день.

— Який день? — вдав нерозуміння Марсель і хрипко розсміявся. — Усе гаразд. Я сьогодні сам, а спати зазвичай лягаю пізно, — він шумно зітхнув. — Ду-у-уже пізно.

Діана здивувалась, відчувши легкий сплеск тепла у верхній частині живота — щось дуже схоже на радість — після Марселевих слів. Вигнувши брову, вона запитально зиркнула на власне розмите відображення на моніторі ноутбука. Відколи це їй почали подобатись двометрові здоровила з кучмою, як у Пушкіна?

— Щось сталося, Діано? — спокійно запитав француз.

Жінка відвела погляд від екрана.

— Я телефоную з приводу пілотських звітів.

— Є щось незрозуміле?

— Усе зрозуміло! — надто поспішно випалила вона. — Точніше — не все. — «Блін, що я мелю?!»

— О’кей, — заохочувально прогугнив Марсель. — Я тебе уважно слухаю.

— Маєш звіти під рукою?

— Зачекай.

У динаміку неголосно зашаруділо: чоловік, не випускаючи телефон з руки, пересів до комп’ютера, зайшов на робочий поштовий сервер і відшукав у папці «Відправлені» лист із пілотськими погодними звітами. Чекаючи, поки Марсель відгукнеться, Діана намагалася вгадати, чи встиг її співрозмовник розкусити її, чи зрозумів, що вона вперше бере участь у розслідуванні авіакатастрофи і насправді майже нічого, за винятком базових речей, не тямить у літаках.

— О’кей, — нарешті долинуло з трубки. Жінка відзначила, що Марсель аж надто часто, як на француза, використовує американське ОК, причому вимовляє його точно як американці — «оу-у-укей». — Я тут, і PIREP’и переді мною.

Діана на хвильку замислилась, після чого з побутовою безцеремонністю уточнила:

— А ти взагалі знаєшся на всіх цих шифрованих погодних звітах?

— Мадемуазель, це моя робота, — трохи ображено відказав Марсель.

Жінка пораділа, що француз не бачить, як її щоки і шию підтоплює червона фарба.

— Вибач, Марселю, я зовсім не хотіла тебе обра… — залопотіла вона, думаючи, що сама в цій розмові аж надто часто послуговується словом «вибач».

— Кажи, що не так, — урвав її чоловік, цього разу не приховуючи нетерплячих ноток.

— Останній з вибраних тобою звітів, — Діана заговорила по-діловому стримано, — надісланий пілотом «Airbus A319» за п’ятнадцять хвилин до зіткнення в Париж-Північ.

Вона почекала, щоб переконатись, що француз розуміє, про що йдеться.

— Ага.

— Пілот 319-го рапортував про чисте небо.

— Що? — Марсель зреагував миттєво. Він, як і Діана, з десяток разів передивлявся супутникові знімки бурану, що накрив усю Францію, й уявити не міг, звідкіля минулої ночі в радіусі трьохсот кілометрів від Парижа міг узятися клаптик незатягнутого хмарами неба.

— Після інформації про тип повітряного судна, — тим самим атрофовано-офіційним, хоч і дещо невпевненим, тоном продовжила Діана, — стоїть /SK CLR — пілот доповідає про безхмарне небо.

Француз нечітко гмикнув, у телефоні знов зашаруділо, і жінка уявила, як здоровань задумливо куйовдить міцними пальцями цупке волосся. Діана розслабилась, збагнувши, що її зауваження про параметр CLR збентежило досвідченого слідчого, і заговорила впевненіше: