Жорстоке небо - Страница 77

— Ага, казав, що триста метрів, — підтакнув Лакруа.

— …не перевищувала трьохсот метрів, — Діана відвернула голову, нахилившись ще ближче до Пеллеріна. — Разом з тим ви й ваші колеги констатуєте, що пілоти «ААРОНа 44» за лічені секунди до зіткнення скасували посадку і розпочали захід на друге коло.

— Усе правильно, — ворухнув губами Пеллерін; кутасті зморшки, неначе тріщини на кризі, що скресає, поповзли на щоки. — І що?

— Як ви могли спостерігати за літаком під час наближення до «Øveraasen’а», якщо, за даними аеропортової метеослужби, на момент аварії можна було бачити не далі, ніж на триста метрів?

Марсель задоволено гмикнув, а Жерар розгубився. Вікна кімнати, яку керівництво аеропорту виділило слідчим з ВЕА, знаходилися з північно-західного боку диспетчерської вишки, виходили на адміністративну будівлю аеропорту, автомобільну стоянку і дворівневу розв’язку перед Терміналом 1. Посадкові смуги пролягали з іншого боку, їх не було видно, хоча і Марсель Лакруа, і Жерар Пеллерін чудово знали, що від центру управління польотами їх відділяє значно більше трьохсот метрів.

— Перед самим зіткненням… — Пеллерін утупився поглядом у підлогу і наморщив лоба, пригадуючи, — …здається, буквально за кілька секунд до того снігопад стишився. Хмари не розійшлись, сніг продовжував сипати, але не так сильно, як раніше, і на летовищі видимість покращилася. Принаймні зі свого місця — а я тоді стояв у глибині зали — я бачив зіткнення. Бачив нечітко й розпливчасто, крізь сніг, бачив, мабуть, завдяки тому, що фари «ААРОНа» освітили снігоочисник, та все ж цього було достатньо, щоб зрозуміти, що перед катастрофою літак намагався набрати висоту.

Діана відкинулась на спинку крісла:

— Гаразд, дякую. Наразі в мене все.

Жерар Пеллерін перевів погляд на Марселя. Старший зміни радів, що ніхто зі слідчих не став доскіпуватись до того, як він віддав наказ Ноелю Леґрасу, хоча спокою не відчував. Він не розумів, чого хотіла Діана, ставлячи останнє запитання, і це непокоїло, невизначеність лишала неприємний осад після розмови.

— Ви можете йти, — сказав Марсель Лакруа, жестом відпускаючи старшого зміни. — Чекаю вас завтра о 10:00 на загальній нараді.

— У штаб-квартирі ВЕА? — підводячись, уточнив Пеллерін.

— Так, будівля 153 на території аеропорту Ле-Бурже.

— Добре, я буду, — Жерар простягнув руку спочатку Марселю, потім — Діані.

— Спробуйте відпочити до того часу, — дав пораду Лакруа, натякаючи на кепський вигляд диспетчера.

Жерар, не стримавшись, скривився і стенув плечима:

— Намагатимусь поспати. Сподіваюсь, протягом останніх двадцяти чотирьох годин я вимучився достатньо, щоб просто вирубитися.

— Хай щастить!

Високий худорлявий француз, згорбившись, не сказавши більше ні слова, вийшов із кімнати.

Хвилину-півтори Діана і Марсель німували, міркуючи кожен про своє. А тоді слідчий скинув голову і запропонував:

— Якщо втомилась, можемо зробити перерву. Як ні — то перейдемо до відео.

— Я хочу їсти, — зізналась українка.

Француз зиркнув на наручний годинник від «Jacques Lemans», який геть губився на масивній руці: на дебелому зап’ясті загалом немаленький хронометр скидався на жіночий. Була 17:20.

— Вибач, я геть забув, ти, мабуть, вмираєш від голоду, — турботливо прогудів він. — Захопився… Знаєш, я сам не проти перекусити.

— Швидше, вже повечеряти, а не перекусити, — поправила Діана.

— Так… так… — заметушився Марсель, чим викликав у Діани посмішку. — Відео ми можемо переглянути в ресторані. Ти ж не проти? — він зиркнув на супутницю, та ствердно кивнула. Діану тішило, що здоровань так догідливо, запопадливо ставиться до неї (цікаво, він так носиться з усіма жінкам?..). — Я візьму документи й ноутбук із собою, щоб ми більше не повертались до аеропорту.

— Як скажеш, ти — бос, — Діана, не знімаючи з обличчя усмішки, розвела руки.

— Якщо бажаєш, можемо дорогою заїхати до готелю: приймеш душ, залишиш речі, — не припиняв догоджати француз.

— Ні, — заперечила жінка, — я ду-у-уже голодна.

— О’кей.

Марсель закрив ноутбук із записами розмов у диспетчерській і відео з камер спостереження, на які потрапила катастрофа, склав на нього принесені метеорологом роздруківки, ще якісь документи, підняв зі стола і, зігнувшись, щоб не зачепити кудлатою головою одвірок, слідом за Діаною, що тягла під пахвою власний ноутбук і папери, залишив кімнату.

За п’ять хвилин вони мчали шосе А103 на південний захід у напрямку Парижа. Всі три зустрічні смуги, що тягнулись до спальних районів і передмість на північному сході столиці, заповнили легкові авто: починалась вечірня година пік, масовий відтік «білих» і «блакитних» комірців з ділової частини міста. Натомість автомобіль Марселя — абсолютно новий (крісла досі пахли автосалоном) коричневий седан «Peugeot 301» — мчав дорогою без перешкод. У напрямку центру траса була вільною, по А103 їхало не більше півтора десятки машин. Дорогою Марсель намагався говорити на відсторонені теми, оминаючи катастрофи, літаки і все, що з ними пов’язане. Розпитував Діану про навчання, про те, де вона вивчила французьку мову, чи бувала раніше в Парижі, чи чула про соціаліста Франсуа Олланда, а якщо так, то що вона думає про його реформи і про політику зближення з Німеччиною. Лише раз вони повернулись до загибелі рейсу 1419, коли Діана поцікавилась, як почувається пілот, що вижив у зіткненні «ААРОНа 44» і «Øveraasen’а».

— Не знаю, — вмить спохмурнів француз. «Peugeot 301» — далеко не найменший із французьких седанів, проте навіть у такій машині Марсель мусив відсувати водійське крісло вглиб салону і низько нахиляти голову, щоб стежити за дорогою. — Зранку лікарі оцінювали його стан як стабільно важкий. Можливо, щось змінилося. Завтра перед нарадою я зателефоную до Європейського шпиталю і дізнаюсь.