Жорстоке небо - Страница 78

— Хіба тебе не цікавить, що з ним? — щиро здивувалась українка. — Раптом він уже помер?

Лакруа заперечливо мотнув головою і сухо пояснив:

— Якби помер, мені б зателефонували.

— ВЕА розглядає версію, що в катастрофі «ААРОНа» частково винен пілот?

— Ми розглядаємо всі версії, — відповів Марсель, сповільнюючи авто. На перехресті він повернув наліво на трасу А3, що тяглась на південь і приблизно через десять кілометрів упиралась у столичну кільцеву дорогу. — Поки не доведено протилежне, будь-яка гіпотеза має право на існування. Але, як на мене, ймовірність того, що причиною катастрофи стала помилка пілота, є нульовою.

— Чому?

Подумавши, Марсель взявся пояснювати:

— Ти чула, що розповідав Бруно Пішо. Протягом захо́ду пілоти чітко виконували накази диспетчера — посадка проходила в штатному режимі. Якби Радислав Ротко припустився помилки, відхилившись від глісади, Бруно помітив би це на радарі. Я також переконаний, що Пеллерін казав правду: на момент аварії «ААРОН 44» набирав висоту. Зіткнення відбулось на відстані майже кілометра від торця смуги. Якби пілот помилився і не скасував зліт, лайнер рухався б по землі і, замість зачепити снігоочисник крилом, увігнався б у нього носом, після чого від літака не лишилося б жодного цілого шматка, — француз знову розігнав «Peugeot 301» до сотні км/год. — Через день-два матимемо розшифрування записів «чорних скриньок», і ти побачиш, що я мав рацію.

Хвилин за п’ять вони з’їхали з А3 і запетляли вужчою брукованою вулицею. Потік машин став щільнішим в обох напрямках: швидкість довелося зменшити спочатку до 30 км/год, згодом узагалі спинятись через кожні п’ятдесят метрів, чекаючи, доки протиснуться крізь перехрестя авто, що стояли попереду.

Зрештою вони дістались центру Парижа. Марсель провів «Peugeot 301» запрудженою дорогими магазинами rue de Rivoli (Діана згадала, що їй потрібно купити якийсь одяг, інакше на завтра не матиме в що перевдягнутися) до Єлисейських полів, повернув праворуч на rue Washington і спинився, від’їхавши на кількасот кроків від перехрестя.

— Далі доведеться пройтися, — сказав він.

Поки їхали Єлисейськими полями почався сніг. Снігопад швидко набирав силу; коли Діана і Марсель залишили машину і пішки задріботіли до втиснутого між двома будівлями й наполовину схованого в підвалі ресторанчика, вогкі й лапаті сніжинки сипонули суцільною стіною. Через це Діана не встигла роздивитись ані назву вулиці, ані напис на потемнілій від часу дерев’яній вивісці над входом до ресторану.

Усередині пахло домашнім теплом, сухою деревиною і свіжими спеціями. Витягнуту паралельно до вулиці нешироку залу заливали м’яким вишневим світлом настільні світильники, запнуті пурпуровими абажурами. Марсель вдихнув на повні груди, смакуючи запахом спецій (Діана вирішила, що, мабуть, він не вперше тут вечеряє), й усміхнувся власникові закладу — товстуну із ретельно підстриженими вусиками, що вийшов назустріч.

Із двох десятків столиків, розставлених у залі, відвідувачі займали лише один, проте товстун заперечно мотнув головою у відповідь на запитання Марселя про те, чи можуть вони повечеряти.

— На сьогоднішній вечір усе заброньовано, — винувато ворухнувши вусами, пояснив хазяїн. — Хоча… — він провів коротким пальцем із вирізаним до м’яса нігтем по розкритому блокноту з бронюваннями, який лежав на дерев’яній підставці неподалік від входу до основної зали, — …є один столик, замовлений з 19:00. Кухня готова, тож якщо вам вистачить часу…

Марсель, змахнувши ручищем, подивився на наручний «Jacques Lemans» — двадцять по п’ятій, у них майже дві години — і задоволено кивнув.

— Нам підійде!

— Тоді прошу за мною, — просяяв гладун і скерував гостей до круглого стола з двома незручними дерев’яними стільцями в дальньому куті ресторану.

Спочатку Діана дивувалася, чому ввечері в будень у не надто шикарній ресторації немає вільних місць, і тільки тоді, коли столики довкола заповнили парочки з мрійливими, затуманеними поглядами — чоловіки й жінки, молоді хлопці та дівчата, що тримались за руки і ніжно перешіптувались між собою, — вона згадала, що на календарі — 14 лютого. Після того як, передавши хом’яків, Діана дорікнула Гені, що той забув про День закоханих, думки про свято абсолютно вивітрилися з голови.

— Чорт! — українка втиснула голову, інстинктивно ховаючись від інших відвідувачів за торсом француза. Їхній столик, завалений папками, із розкритим і щойно ввімкненим ноутбуком, м’яко кажучи, дисонував із рештою зали. — Сьогодні ж День усіх закоханих!

— То й що? — скупчив кошлаті брови Марсель. — Нам треба працювати.

Діана прикусила губу.

Вони замовили по стейку з картоплею фрі. Марсель вибрав на свій смак молоде вино — божоле́ нуво́. Після цього повернулись до роботи.

На перегляд зібраних агентами ВЕА відеофайлів із записами, що стосуються катастрофи, пішло півгодини. Файли охоплювали записи аеропортових камер спостереження, а також кілька роликів, записаних на камери мобілок та смартофнів, зроблених працівниками аеропорту і співробітниками пожежної служби, коли стало зрозуміло, що у згарищі більше не залишилося живих пасажирів.

Найцікавішим серед записів Марсель Лакруа вважав відео з камери спостереження, прикріпленої над виїздом з ангара технічного обслуговування і базових служб. Ця камера зафіксувала, як снігоочисник виповз із ангара і попрямував на південь до злітно-посадкових смуг. Автомобіль із причепом швидко зник з поля зору камери, але за лічені секунди до того, як виїхати за межі видимості об’єктива, снігоочисник пригальмував та опустив грейдер і підвісну щітку, що відгортали сніг на узбіччя і відчищали доріжку від снігу. Марсель двічі прокрутив запис, перш ніж Діана відважилась запитати: