Жорстоке небо - Страница 76

Діана і Марсель, недовго потинявшись серед уламків, подались уздовж пасажирських терміналів, у чиїх порожніх вікнах відсвічувало зимне, кольору давньої цвілі небо, до центру управління польотами, де їх чекали кава, купа паперів і похмурі, невиспані співробітники аеропорту, які чергували в диспетчерській минулої ночі.

30 14 лютого 2013, 16:08 (UTC +1) Міжнародний аеропорт Париж-Північ

Допити вів Марсель Лакруа. На горішньому рівні диспетчерської вишки, у просторій кімнаті, розташованій на поверх нижче від зали управління польотами, яку керівництво аеропорту Париж-Північ виділило агентам ВЕА на період слідства, було холодно. Протягом усього часу, який тривали трафаретні розмови — спершу з метеорологом Жаном Лебрюном, потім — з Бруно Пішо, двадцятидев’ятирічним диспетчером, який вів борт 1419 на посадку, і насамкінець із Жераром Пеллеріном, начальником зміни, що заступила на чергування за чотири хвилини до зіткнення, який особисто віддав наказ водію фатального снігоочисника, — Діана мовчала, не поставивши жодного запитання. Часом питання виникали, та вона боялась їх озвучувати. Вона старанно записувала відповіді метеоролога й диспетчерів, а на пропозицію Марселя взяти участь у розмові відповідала невиразним порухом плечей: мовляв, мене все влаштовує, продовжуй сам. Здоровань у відповідь смикав бровами і продовжував випитувати у свідків подробиці катастрофи.

«Мабуть, я схожа на студентку-першокурсницю на першому лекційному занятті», — думала Діана.

Лебрюн приніс на допит купу роздруківок з кольоровими діаграмами, супутниковими знімками й аркуші зі стовпчиками незрозумілих для Діани чисел, на яких було докладно описано погоду на підльотах до аеропорту за кілька хвилин до аварії. Плямкаючи і постійно зітхаючи, метеоролог раз по раз повторював: незважаючи на те, що кожен параметр окремо — сила вітру, рівень опадів, видимість — знаходився в межах норми, від одного погляду за вікно йому ставало зле, і, якби мав формальну причину, він зупинив би аеропорт ще за півгодини до фатального зіткнення. Якби не інцидент в аеропорту ім. Шарля де Голля, вони так би й зробили.

Перед тим як покликати до кабінету Бруно Пішо, Діана і Марсель прослухали запис переговорів між диспетчером і екіпажем рейсу 1419 і не спостерегли жодного відхилення від стандартних процедур. Оскільки, незважаючи на втому після восьмигодинної зміни, Бруно віддавав розпорядження чітко й безпомилково, розмова із веснянкуватим, невисоким і трохи переляканим диспетчером зайняла найменше часу. Бруно Пішо підтвердив, що надав екіпажу «ААРОНа» всі дані, необхідні для безпечної посадки, і до останнього моменту не підозрював про перешкоду на злітній смузі. Про те, що на летовищі щось не гаразд, Пішо зрозумів лише тоді, коли Ґастон Луї Лем’єр, на ходу сивіючи, метнувся до найближчого переговорного пристрою і, затинаючись, почав допитуватись у водія снігоочисника, на яку смугу той виїхав. Серед усіх присутніх у диспетчерській Бруно Пішо був єдиним, хто відреагував миттєво і правильно. Він не став чекати, поки водій «Øveraasen’а» відповість Ґастону. Збагнувши, що багатотонний снігоочисник у цей момент може сунути активною смугою, Пішо кинувся до передавача і віддав наказ пілотам «ААРОНа 44» йти на друге коло. На жаль, як виявилось, занадто пізно.

Найдовше спілкувались з Пеллеріном. Старший диспетчер, який усю ніч опікувався рятувальними роботами, першим зустрічав агентів ВЕА і журналістів, витримав виснажливу прес-конференцію, за весь час не склепивши очей і не з’ївши й макового зернятка, виглядав паскудно. Ламані зморшки, що обрамляли щелепу, поглибились, драглисті припухлості під очима набули кольору гнилої плоті, самі очі почервоніли, сльозилися й хворобливо блищали. З рота Жерара неприємно пахло. Діані здавалося, що високий француз, який упав у крісло так, наче йому відтяли ноги нижче колін, от-от засне, захропе посеред відповіді на чергове запитання Марселя Лакруа, проте Пеллерін з останніх сил тримався, неприязно зиркаючи на слідчих. Остерігаючись, що його звинуватять у недбалому виконанні службових обов’язків, старший зміни безперестану твердив, що винен в усьому водій снігоочисника, який — за його версією — міг бути п’яним. І ще — снігопад. Якби не сніговий буран, нічого не сталося б.

Діана занотувала відповіді Жерара Пеллеріна і, насупившись, проглядала записи, коли Марсель повернув до неї голову, промовивши фразу, що передувала завершенню роботи з кожним свідком:

— Діано, маєш запитання до месьє Пеллеріна?

І відвернувся, готовий відпустити Жерара, вважаючи, що українка за звичкою ворухне плечима, відмовиться, буркнувши під ніс «ні», проте Діана несподівано нахилилась уперед, торкнувшись долонею передпліччя здорованя, — жестом попросила його почекати.

— Месьє Пеллерін, ви постійно наголошуєте, що причиною катастрофи став снігопад, — чи то спитала, чи то ствердила Діана.

— Так, — погодився Жерар, зацікавлено і водночас недоброзичливо роздивляючись українку. — Точніше — спричинена бураном низька видимість. Снігопад сам по собі не міг вплинути на льотні якості авіалайнерів.

— Низька видимість… — повторила жінка, рум’яніючи під поглядом диспетчера. Їй здавалось, що вона читає його думки (надто молода… недосвідчена… невпевнена), та все ж правила далі: — Ваш метеоролог, месьє Лебрюн, сказав, що за кілька хвилин до приземлення рейсу 1419 горизонтальна видимість не перевищувала… скількох там?.. — Діана зиркнула на Марселя, шукаючи підтримки, вперлась поглядом у ямку на підборідді, усміхнулась (чомусь та ямка, так схожа на щілину у старомодному навісному замку, веселила її). — …трьохста?