Жорстоке небо - Страница 153

153

— Хахаль якоїсь твоєї колишньої? — Генин тато штурхнув ногою непритомного ґевала. — Я тобі казав, що колись ти поплатишся за те, що не вмієш тримати себе в штанях.

— Я не знаю, хто це, па, — прохрипів Гена, несподівано збагнувши, що все обличчя залляте кров’ю. Не його — кров’ю з голови нападника.

— Налякали дитину до смерті, ідіоти, — пробурчав Борис Веніамінович.

Даня захлинався плачем.

— Па, я уявлення не маю, хто це, — Гена подивився на дивну металеву штукенцію в руках батька і запитав: — А це що? І що ти тут робиш?

— Це телескопічний циліндр двосторонньої дії від електровоза ДС3. Де я його взяв, тебе не стосується. — Генин батько за давньою радянською традицією цупив з депо все, що погано лежить. — Хай буде — у хазяйстві знадобиться.

Гена знав, що телескопічний циліндр потрібен у домашньому господарстві приблизно так само, як крупнокаліберна гармата в церкві, але промовчав, розуміючи, що сталева штукенція щойно врятувала йому життя.

— За Києвом-Волинським зійшов з рейок товарняк, — Борис Веніамінович відповів на друге запитання, — причому зійшов так, що пошкодив обидві колії. Половину приміських потягів сьогодні скасували — у мене вихідний. А тепер ти розказуй, — батько кивнув на тіло на підлозі.

Геннадій, не кваплячись, підвівся, стираючи липку кров з лиця:

— Ми тільки вийшли на вулицю, і ґевал узявся нас переслідувати. Я завернув додому, він погнався за нами, наздогнав на площадці і… я не встиг зачинити двері. Потім він наскочив на мене і став душити.

Генин батько проникливо подивився на сина і не став нічого перепитувати. Діставши із шухляд коридорної шафи два мотки прозорого пакувального скотчу, він кинув один Гені і сказав:

— Раз таке діло, треба це одоробло зв’язати. А потім викличемо міліцію.

За п’ять хвилин вони щільно, від кісточок до стегон, обмотали ноги ґевала, по лікті обв’язали руки і, разів двадцять обкрутивши клейку стрічку довкола голови, заклеїли йому очі. Закінчивши, Борис Веніамінович перетягнув нападника до Гениної кімнати, а Гена взяв на руки сина і почав його заспокоювати, погойдуючи і погладжуючи долонею по спині. Спливло не менше за десять хвилин, перш ніж Даня припинив рюмсати і рівно засопів, уткнувшись гарячим лобом татові в шию.

Рівно о третій годині Гені зателефонувала Діана.

73

Гена передав Даню дідові й натиснув «Відповісти».

— Ви де? — ламким і наелектризованим від напруження голосом запитала Діана.

Чоловік зітхнув:

— Удома.

— То ти не…

— На нас дорогою напав якийсь дебіл, здоровий, як бугай, — Гена не вловив паніки в голосі дружини і провадив далі, — я мусив тікати додому і… — чоловік зітхнув, несвідомо тручи рукою почервонілу шию. — Коротше, зараз усе нормально. Може, тобі час розповісти, що в біса відбувається?

— Боже… — Діана почала бурхливо, захлинаючись, плакати. — Даня?!

— З Данькою все добре. Ти що, не чуєш, що я тобі кажу?! — Гена підвищив голос, у нього вривався терпець. — Усе добре! Ми знешкодили того придурка: я, мій батько і Данило. Зв’язали скотчем, зараз він лежить у моїй кімнаті. А тепер, будь ласка, поясни, що за…

— АРТЕМА НЕМАЄ! — крізь схлипування заволала Діана.

— Тобто немає? — ціпеніючи, промимрив чоловік.

— Я думала, що ви його забрали! Я чекала на вас біля садочка, я думала…

Через схоже на виття ридання Гена ледве розумів, що говорить дружина.

— Заспокойся! — наказав він. — І поясни по-людськи, що сталося.

Почувши розбурханий голос татка, Даня прокинувся і знову захникав.

— Артема викрали!!! — залементувала жінка.

Гена немічно зігнувся й опустився на диван.

— Повертайся додому, я викликаю міліцію.

— Ніякої міліції! — істерично вискнула Діана. — Не здумай їм телефонувати!

— Чому?

У відповідь долинали лише ридання і схлипування. Гена спохмурнів:

— Діано, чому я не можу звернутися до міліції?

— Наші телефони прослуховують, і якщо… якщо… ти звернешся до міліції… Артема уб’ють.

Чоловік підвівся, відчуваючи, як у грудях закипає злість. «Боже, у що вона встряла?» Він озвався твердим, безкровним голосом:

— Отже, так, Діано, слухай мене: припини ревіти, не здіймай галасу в дитсадку і рушай до мене додому. У мене в кімнаті один із викрадачів, поки ти прийдеш, я дізнаюсь у нього, куди повезли Артема.

— Що він тобі скаже?! Він нічого не розповість! — голосила жінка.

— Я запитаю так, що розповість, — категорично повторив Гена. У його очах з’явився недобрий садистський виблиск.

— І що далі? Що ти робитимеш? Що ми вдіємо проти них?!

Роздратовано піднявши губу, Гена повторив, дзвінко відчеканюючи кожне слово:

— Припини ревіти, ховай телефон — і бігом — до мене — додому.

Діана послухалась. Здебільшого тому, що ніколи раніше не чула, щоб її Гена говорив таким голосом.

74 22 лютого 2013, 15:50 (UTC +2) Київ

Забризканий грязюкою седан «Volkswagen Passat» мчав кільцевою дорогою на північ. За кермом, невдоволено суплячись і затято сигналячи автомобілям, які не поспішали давати дорогу, сидів Карий. Він страшенно лютував, просто сатанів через те, що боєць на прізвисько Мажор, посланий за другим пацаном, так облажався. Отак завжди, коли вибираєшся на справу з непідготовленими і малознайомими мудаками. Вони чекали Мажора в домовленому місці на вулиці Зодчих цілих п’ятнадцять хвилин, після чого поїхали геть. Карий поки що не хотів давати знати Мирону (спочатку треба як не знайти, то принаймні дізнатися, де загубився боєць його підрозділу), але не лютувати не міг. «Понабирали інвалідів, — навіснів чоловік, — тепер мучся з ними! У мій час такі «специ» надраювали б унітази до самої пенсії». Карий відкидав геть мульку думку про те, що Мажор міг попастися. Це неможливо. Як? Хто? Де це бачено, щоб жовторотий ботан зміг нейтралізувати навченого і мотивованого солідною сумою грошей спецпризначенця? Неможливо. Крапка.

153