Жорстоке небо - Страница 152


К оглавлению

152

«Якщо він знає поверх, нам кінець», — подумав Гена, ні не мить не зупиняючись.

На щастя, ґевал не знав. Він ступив на сходову площадку першого поверху якраз тоді, коли приїхав ліфт. Швидко обстеживши пусту кабіну, пробігся поглядом по найближчих квартирах, фіксуючи номери та намагаючись вирахувати, на якому поверсі квартира за номером 39, проте швидко покинув даремне заняття — математика не є і ніколи не була профільним предметом процесу підготовки особового складу спецпідрозділу «Беркут». Завдяки цьому Гена виграв кілька секунд. Зрештою, почувши тупіт і важке дихання Гени, що вчувалися згори, переслідувач кинувся до сходів і, перескакуючи через три-чотири сходинки за раз, полетів навздогін.

Якби Геннадій жив на дев’ятому поверсі, ґевал наздогнав би його ще на сходах.

Генине серце готувалося вибухнути, розірвавши на дрібні шматки охоплену полум’ям грудну клітку. Перед очима плавали, зіштовхуючись, з’єднуючись у великі кластери, чорні кола. Вибігши на сходову площадку сьомого поверху, він ледве тримався на ногах від знемоги. Руки тремтіли, як у наркомана під час ломки.

Гена привалився до дверей батькової квартири, затиснувши між ними та власним тілом зарюмсаного Даню. Відчиняти квартиру з дворічним хлопчаком на руках було непросто, але чоловік не ставив сина на землю: щось підказувало, що нападнику потрібен не він, а його син.

«Два замки, — чоловік знову заскрипів зубами від безсилля і злості. — На біса було зачиняти квартиру на обидва замки?»

Навпомацки відшукавши нижню замкову щілину, Гена спробував уставити ключ. Той не йшов.

«Не той! ФАК!!»

Він швидко перебрав в’язку пальцями, схопив інший ключ і з першого разу застромив його в шпарку. Два повні оберти — клац! клац! — і нижній замок відчинено. Йому кортіло завити від думки, що, якби він зачинив квартиру на один замок, вони із сином уже б потрапили досередини і були в безпеці.

Коли Геннадій вставив другий ключ у верхній замок, обтягнута спортивною шапкою голова здорованя випірнула у прольоті між шостим та сьомим поверхами. Побачивши Гену, ґевал переможно загарчав.

Гена повернув ключ у замку, не випускаючи в’язки, намацав долонею ручку дверей і потягнув їх на себе. Йому хотілось закричати, покликати на допомогу, але страх стиснув горло, налив свинцем язик і намертво зчепив щелепи.

Здоровило одним ривком перелетів половину сходів, що відділяли його від сходової площадки сьомого поверху. У цю мить Гена зрозумів, що не встигне. Він зняв Даню з плеча і буквально закинув його в коридор квартири. Дворічний малюк пролетів три метри і, впавши на підлогу, розпачливо залементував.

«Врятувати Даню… врятувати малого за будь-яку ціну…»

Із шалено виряченими очима Гена рвонув слідом за сином і навіть устиг ускочити до квартири. Йому не вистачило сотої долі секунди, щоб захряснути за собою двері і замкнути їх ізсередини. Лежачи на підлозі та метеляючи ручками, Даня дзвінко голосив.

Гиркаючи, наче розлючений ведмідь, ґевал шарпнув двері на себе. Гена випустив ручку, розвернувся і двома кулаками вдарив нападника в груди. Той навіть не похитнувся. Не розмахуючись, він бахнув правою в сонячне сплетіння, на секунду спинивши несамовите калатання Гениного серця, після чого майстерним лівим хуком, який влучив просто у вухо, звалив Гену на підлогу. Ґевал спробував переступити через поваленого чоловіка й дістатися дитини, але Геннадій лишався при свідомості і взявся лупити нападника ногами. Випадково, не прицілюючись, він влучив громилі в пах, примусив його зігнутись, а тоді, схопивши руками за полу куртки, повалив на себе.

— ДОПОМОЖІТЬ! — горлянка нарешті звільнилась від заціпеніння. — ДОПОМ…

Ґевал змінив свій план. Розуміючи, що перекриває єдиний вихід з квартири, і малюк, відповідно, не зможе втекти, він вирішив спершу придушити батька, а потім забирати малолітка. Міцні руки зі шкарубкими пальцями обвились довкола Гениної шиї, урвавши крик про допомогу. У той момент Гена вперше його роздивився: бездумні, витрішкуваті, немов у жаби, очі — пусті, водянисті, без жодної іскри; бліде обличчя, всіяне бузковими слідами від прищів; масивний, скривлений ніс. Геннадій захрипів, учепившись руками в передпліччя і намагаючись відштовхнути «беркутівця» ногами. Спроби опиратися виявились марними: суперник був кілограмів на двадцять важчим і вдвічі дужчим за Гену. Буквально через кілька секунд у Гени потьмяніло в очах і заклало вуха. Ноги безвольно опустились, язик вивалився з рота; Гена збагнув, що задихається і… помирає.

Даня, піднявшись, стояв у кутку, схопившись рученятами за дверну раму між коридором і Гениною кімнатою, й жалібно квилив, спостерігаючи, як широкоплечий здоровило душить його татка.

А тоді пролунало глибоке, оглушливе «гуп!», і Гена відчув, що йому на лице закапала тепла і в’язка рідина. Спливло секунд двадцять, перш ніж чоловік збагнув, що ґевал більше не душить його і він може дихати. Він розплющив очі; зір поступово відновлювався.

— Що за херня? — над Геннадієм стояв Борис Веніамінович Ковпачок, його батько — присадкуватий чоловік з короткою шиєю, зовсім не схожими на Генині вузькими очиськами холодного синього кольору і велетенською залисиною, яку він намагався приховувати, зачісуючи на неї волосся, що росло над вухами. У руках Борис Веніамінович стискав товстий металевий циліндр, пофарбований блакитною фарбою, з блискучою висувною штангою всередині, яким він щойно огрів двометрового душителя.

Гена висунув язика, але сказав нічого не зміг.

152