Жорстоке небо - Страница 151

151

Даня тихенько захникав. Обличчя малого почервоніло, і Гена відсторонено відзначив, що занадто вкутав сина.

— Тихо-тихо, мій хороший, — зривисто зашепотів Геннадій, — усе буде добре. Скоро будемо вдома.

Данило затих, але з очей покотилися вервечки сліз. Він більше не вередував, а плакав по-справжньому.

Глянувши на сина, Гена зціпив зуби і, не озираючись, побіг. Коли він вибіг з парку, до будинку лишалося трохи більше трьохсот метрів, а переслідувач, важко гупаючи, дихав йому в спину. Навіть за нормальних умов у Гени не було б шансів, а з дворічним сином на руках і поготів. І попри все, він продовжував бігти, а Даня, злякано вилупивши маленькі оченята, беззвучно плакав.

Переслідувач хотів спіймати їх поблизу парку, оскільки далі, поміж багатоповерхівок, їх могли побачити люди, багато людей. Востаннє пришвидшившись, ґевал простягнув руку і схопив Гену за плече.

Важко дихаючи, штовхаючи переслідувача ліктем, Гена спробував вирватись, але не зміг. Рука без рукавиці міцно обтискала плечову кістку. Вони бігли, зійшовшись корпусами. Геннадій відчував, як переслідувач поступово навалюється на нього всією вагою, готуючись повалити на землю, коли зненацька Даня, немов черепашка із панцира, висунув маленьку голову з капюшона і вкусив ґевала за палець.

Укус вийшов неочікуваним і сильним. Від несподіванки амбал гарикнув і відсмикнув руку. Гена пірнув убік, вивільняючи тіло з-під тулуба переслідувача, і ґевал, втративши опору, послизнувся на вогкій землі та загримів долу. Гена чув, як щось гучно вдарилось чи то об камінь, чи то об асфальт.

«Нехай би тобі, курвалю, голову розвалило», — злостиво подумав він, але озиратись не став.

Незнайомець швидко підвівся і, не обтрушуючись, поновив погоню, але біг упівсили, бо Гена домчав до рогу своєї багатоповерхівки, за сто метрів від якого простягалась вулиця Якуба Коласа, де по тротуарах простувало кілька пішоходів.

За півсотні метрів від під’їзду Гена мусив сповільнитись, щоб дістати з кишені ключі від квартири. Ключів у зв’язці було три: два звичайні й один магнітний — від під’їзду. Гена задер полу товстої куртки і, практично поклавши Данила на ліве плече, правою рукою поліз до кишені джинсів. Зв’язка, як на зло, не хотіла вилазити, зачепившись за тканину.

За метр від дверей Гена, відчайдушно рявкнувши, смикнув зв’язку на себе — тканина зі скрипом порвалася — і видобув ключі з кишені. На щербатому бетонному ґанку під’їзду в нього ледь не спинилося серце, коли Данька, тихо векнувши, зісковзнув за спину. В останню мить чоловік устиг схопити сина за ногу. Тепер дворічний хлопчак лежав у нього на плечі, звісившись головою за спину, лежав мовчки, плачучи, але не хникаючи.

Приклавши магнітний ключ до замка, тремтячою рукою притримуючи Даньку, Гена зиркнув праворуч. Ґевал знаходився на відстані десяти кроків від нього і швидко наближався, наміряючись не дати жертві сховатись у під’їзді. Гена заскрипів зубами, розкришуючи зубну емаль. Не встигне. Захотілося кричати. Через секунду, яка здалась йому хай не вічністю, але точно довбаним мільярдом років, електронний замок специфічно пілікнув, і чоловік похапцем, але нешироко відчинив двері, прослизнув досередини, після чого, не чекаючи, поки пружина встане на місце, гучно захряснув їх за собою.

У півтемряві вогкого під’їзду з обдертими стінами чоловік став, віддихуючись і відчуваючи, як божевільно трясуться кінцівки. Трохи вгамувавшись, Гена перетягнув Данила наперед і пригорнув його, погладжуючи по голівці. Хлопчик приглушено шморгав забитим шмарклями носиком.

З іншого боку дверей долинула груба лайка російською. Переслідувач спершу тягнув на себе, а потім узявся знавісніло торсати двері за ручку. Не зводячи погляду з дверей, пошепки заспокоюючи сина, Гена відступив углиб будинку.

Зненацька він почув характерні звуки електронного замка під час натискання на його клавіші. Здоровань навмання набирав номер квартири, сподіваючись, що його впустять до під’їзду.

— О, ні! — страх повернувся, тремор у руках посилився. «Коли це скінчиться?!»

Гена підбіг до ліфта і лупонув вільною рукою по кнопці виклику. Йому не пощастило: кабіна знаходилась на одному з верхніх поверхів. Кнопка підсвітилась, електричний двигун, розташований угорі шахти, ритмічно заторохкав, і ліфт неспішно посунув униз, до першого поверху.

Незнайомець у лижних штанах і водонепроникній куртці вовтузився біля домофона. Перші два виклики завершились нічим: можливо, він набирав номери квартир, яких не було в цьому під’їзді, а може, викликав квартири, чиїх власників на цей час не було вдома.

Ліфт, ниючи і дзенькаючи, без поспіху спускався. Гена стояв, практично впираючись лобом у стулки розсувних дверей, готовий заскочити до кабіни, щойно вони розійдуться. У старому, ще радянського періоду, будинку проектувальники не передбачили цифрового покажчика для інформування про місцезнаходження кабіни, а відтак чоловік уявлення не мав, на якому поверсі знаходиться ліфт.

За третім разом ґевалу пощастило: якась квартира відповіла. Німіючи, Гена почув, як хрипкий, низький голос за дверима промовляє:

— Здраствуйтє, ето ваш сосєд із восємнадцатой квартіри. Я забил ключ, ізвінітє, нє маглі би…

Ліфта не було.

Серцебиття підскочило до скажених 230 ударів за хвилину. Дужче пригорнувши Даню до грудей, Гена відірвався від ліфта і сходами чкурнув нагору. Він опинився в прольоті між другим та третім поверхами, коли знизу долинуло знайоме пілікання, яке супроводжує кожне відкриття дверей.

151