Жорстоке небо - Страница 150

150

— Данька… Данька… — захлинаючись слізьми, пролепетала Діана.

— Що з тобою? Агов, Діано, ти чого?

— Данька! — верескнула вона. — Де він?!

— Та живий наш Данька, чого ти кричиш, як недорізана. Температура 36,9°. Правда, полізли шмарклі.

— Він біля тебе?

— Добрався до таткової залізниці, тепер її не можна запустити. Батько відкрутить мені руки і потім заб’є ними до смерті. Дати тобі його?

Діана кавкнула, що Гена розцінив як згоду.

Почувши голос Данила, Діана нарешті припинила плакати.

— Поясниш, що сталося? — запитав чоловік, забравши телефон у малюка.

— Довго розказувати. Пізніше. Коли прийду додому.

— Ну, хай що там трапилося, знай: я завжди підтримаю тебе.

Останньої фрази Діана не почула, її думки сконцентрувалися на старшому синові.

— А Артем?

— З одинадцятої години в дитсадку, мій батько завів його перед роботою, — як ми й домовлялися, — випереджаючи Діанине запитання, Гена доказав: — Один інгалятор у нього з собою, другий я віддав батьку, щоб він передав виховательці.

— Збирай Даню і йди до садочка по Артема.

— Я думав, що ти його забереш, — невпевнено проказав Геннадій.

— Я стрибаю в таксі і їду до садочка. Візьми із собою Даньку, забери Артема і чекайте мене там. Їх треба відвести… — у голові зринули слова Авер’янова «я прослуховую всі твої телефони, Діано», — …у безпечне місце.

— Яке безпечне місце? — Гені почало здаватися, що його дружина п’яна. Чи, може, навіть гірше — збожеволіла після кількох бурхливих днів на роботі.

— Не можу говорити по телефону, — зашепотіла вона, — просто зроби, що я прошу.

— У Дані шмарклі. Думаєш, його варто тягти в таку погоду на вулицю? Якщо ти їдеш на таксі, може, я краще почекаю тебе вдома?

— Гено! — благально обізвалась Діана. — Ти швидше дійдеш до садочка, ніж я до нього доїду.

— Невже це так важливо? Та поясни нарешті, що відбувається!

— ГЕНО, БУДЬ ЛАСКА! — закричала вона. — Потрібно якнайшвидше сховати дітей у надійному місці.

Остання фраза насторожила Геннадія. Він припинив розпитування і погодився:

— Добре. Ми вже вдягаємося. Зустрічаємось біля дитсадка.

72 22 лютого 2013, 14:35 (UTC +2) Микільська Борщагівка, Київ

Даня плакав увесь час, доки Гена запаковував його в комбінезон, а потім у товсту зимову курточку, продовжував хникати на вулиці, не розуміючи, чому його відірвали від такого захопливого процесу розбирання дідової залізниці та примусили пертися на холод. Геннадій, стурбований останніми словами і сльозами в голосі Діани, не дуже його заспокоював.

Винісши з під’їзду, Гена поставив сина на землю. Даня тут-таки присів навпочіпки, показуючи, що не має наміру нікуди йти.

— Підеш пішки? — помалу заводячись, запитав чоловік.

Малий тільки сердито пирхнув у відповідь.

— Я не мама, я з тобою панькатись не буду, — тихо промовив Гена і підняв Даню на руки.

Данило ввімкнув сирену і став звиватись, наче в’юн, впираючись одночасно і руками, і ногами. Поки вони спустились уздовж довжелезного висотного будинку до вулиці Тулузи, Гена геть зіпрів.

— Припини! — прикрикнув він на сина. Але Даня не збирався заспокоюватись.

— Гена, а-а-а-а-а-а-а! А-а-а-а-а-а! А-а-а-а-а!

Розуміючи, що хлопчак зараз зіпріє і може ще більше застудитися, Гена розсердився на Діану. «Що такого могло трапитись, щоб їй раптом закортіло кудись ховати малих?» Він перейшов вулицю і навпростець, дворами, заспішив до Діаниного будинку, неподалік якого знаходився дитячий садок № 249.

Відійшовши від вулиці Тулузи на півсотні метрів, Геннадій несподівано помітив, що слідом за ним ув’язався двометровий плечистий ґевал. Гена зауважив його, коли переходив дорогу, а після того, умисно двічі обертаючись, незмінно натикався на незнайомця за своєю спиною. Насторожувало те, що обидва рази здоровань дивився точно на Гену, не криючись і не ховаючись, а також те… що він швидкими темпами скорочував відстань.

— Що за фігня? — занепокоївся Гена.

— А-а-а-а-а!

— Ану цить! — шикнув він на Даню, і той, певно, відчувши щось у татковому голосі, затих, сторожко визираючи з глибокого капюшона.

На незнайомцеві були темно-жовті лижні штани, куртка до стегон з водонепроникного матеріалу синього кольору і низько напнута спортивна шапка. Через високо піднятий комір і шапку, що налазила на лоба, Гена не міг розгледіти лице переслідувача, хоча не сумнівався, що ґевал не зводить з них очей. Можливо, Гена не зауважив би здорованя так швидко, якби не його вражаючі габарити: під цупкою матерією куртки пружинили здоровенні біцепси, довгі руки і Т-подібний торс із осиною талією наштовхували на думку про професійного борця чи боксера. Такий зразу привертає увагу, особливо, коли поряд немає інших людей.

За будинком № 22 на вулиці Тулузи Гена різко повернув ліворуч і пришвидшив крок. Він діяв інстинктивно, хотів перевірити, чи здоров’як не відстане від них.

Ґевал не відставав.

Гена ще раз звернув наліво, вирішивши повернутись додому, зателефонувати дружині і розпитати, у яке лайно вона вляпалась. Швидко проминувши невеликий стадіон, він удруге перетнув вулицю Тулузи і потрапив до «Інтернаціонального» парку.

Обернувшись, Гена похолов: переслідувач наблизився на відстань тридцяти кроків, їх розділяла лише дорога. Одним ривком, не дуже напружуючись, здоровило міг перемахнути вулицю і наздогнати їх — Гена чомусь не сумнівався, що бігає той не згірше олімпійського спринтера.

— Бляха… — чоловік відчув, як по тілу розповзається глевкий страх, морозячи м’язи, спираючи дихання і сковуючи рухи. «Цього не може бути… посеред білого дня… це якийсь грьобаний сон!»

150