Жорстоке небо - Страница 154

154

На задньому сидінні авто розташувався високий і жилястий «беркутівець» з кістлявим обличчям, немитим волоссям, брудні пасма якого липнули до скошеного лоба, і сірими, глибоко втопленими під грубими бровами очима. Спецпризначенець з обличчям відсталого російського селянина сидів біля правих дверцят; ліворуч від нього, наполовину на сидінні, наполовину на худій лівій нозі чоловіка лежав чотирирічний хлопчак із накинутим на голову чорним мішком — старший син Діани Столяр і Гени Ковпачка.

На клеверному мосту Карий завернув праворуч, виїхав на проспект Перемоги і погнав машину на захід, у напрямку Житомирської траси. Перед виїздом з Києва він збавив швидкість до 70 км/год: попереду чекав пост ДАІ, найкритичніша точка мандрівки.

Кинувши швидкий погляд у дзеркальце заднього вигляду, «беркутівець» переконався, що Карий не дивиться на нього, після чого послабив шворку на мішку й обережно відгорнув його. Впродовж останніх кількох хвилин викрадений хлопчик, який перед тим пручався і безперестанку зривисто сопів, жодного разу не ворухнувся. Спершу спецпризначенець подумав, що малюк помер, настільки безкровним і сірим, наче притрушене пилом, здавалося його обличчя, але потім помітив тремтіння повік, швидкі рухи зіниць і неприродно вигнуті губи. Крізь міцно стиснені зуби хлопчика з ледь чутним свистом і хрипами виривалось повітря. Малий не дихав, він цідив повітря крізь зуби, наче кит, що проціджує планктон через свої вуса. З краєчка рота виточувалась цівка густого прозорого слизу. «Беркутівець» обережно розстебнув куртку і торкнувся пальцями грудей хлопчика. Грудна клітка відчутно змінила розміри, роздулася, у проміжках між тонкими дитячими ребрами легко поміщався великий палець.

— Карий… — покликав спецпризначенець.

Чоловік за кермом не почув.

— Карий!

— Що, бляха? — здригнувся найманець. Вони якраз проїжджали пост ДАІ.

— По-моєму, пацан помирає.

— Що? — Карий озирнувся на пасажирське сидіння. — Що ти мелеш?

— Подивись сам.

Карий сповільнив машину і перехилився вглиб салону. Роздивившись колір обличчя Артема, він грубо вилаявся, завернув на узбіччя і за кількадесят метрів спинив «Passat». «Беркутівець» на задньому сидінні озирнувся, з’ясовуючи, наскільки далеко вони від’їхали від поста, і незадоволено поморщився. Втім, зиркнувши на хмурне обличчя Карого, нічого не сказав.

Карий зірвався з сидіння, оббіг машину і розчахнув задні дверцята з правого боку.

— Що з ним?

— Я не знаю. Він посірів і якось дивно дихає.

— Посунься. І дай його сюди.

Жилавий спецпризначенець поклав Артема на коліна, відсунувся на середину сидіння і передав малого Карому. Карий торкнувся похололих грудей хлопчика, провів пальцями по лобі і зблід. Він бачив, як напинаються м’язи плечей, грудної клітки й живота кожного разу, коли Артем вдихає і потім з такими самими зусиллями видихає повітря.

«Беркутівець» супився і, дивлячись на хлопчика, морщив плескатого лоба:

— Не те щоб я хвилююсь, але, по-моєму, ти сам наказав узяти його живим. А він зараз схожий на такого, який через кілька хвилин стане неживим.

Карий мовчав, обнишпорюючи кишені курточки Артема. Його напарник не вгавав:

— По-моєму, він поганий, і якщо ми хочемо, щоб він не врізав дуба посеред дороги, треба везти до лікарні.

— Заткнись!

Зненацька Карий знайшов те, що шукав. Витягнувши з кишені дитячої куртки інгалятор «Беклазон ЕКО», він пальцями розтиснув щелепи Артема, вставив вихідний патрубок у рот і натиснув на клапан. Інгалятор шикнув, уприснувши в дихальні шляхи порцію інгаляційних хлорованих глюкокортикоїдів. Усвідомлюючи, що напад важкий, Карий почекав трохи і натиснув на клапан удруге. За хвилину м’язи грудної клітки розслабились, й Артем став дихати рівніше. Хрипи повторювались, але не виглядали загрозливими, й обличчя набуло природного забарвлення.

Карий бовтнув інгалятором у повітрі, перевіряючи залишок, після чого вручив його «беркутівцю». Ніби достатньо.

— У нього астма. Добре, що помітив, а то могли й не довезти, — він посадив Артема на сидіння. Хлопчик дивився на викрадача із сумним, мовчазним докором. Карий не знав, як сховатись від того погляду. Чоловік несамохіть скулився і відвів очі. — Акуратніше з ним, — наказав він напарнику. — Заспокой його. Розваж якось. І стеж, щоб не випускав інгалятор з рук.

«Я не нянька, — ображено подумав спецпризначенець. — І як мені його розважати?»

— Добре, Карий, усе зроблю.

Несподівано найманець, згадавши, як Антон, коли був зовсім малим, не любив їздити в дитячих кріслах на задньому сидінні, посміхнувся Артему і наскільки міг приязним тоном запитав:

— Хочеш покататись на передньому сидінні?

Артем заперечливо помотав головою. Карого вбивало, розтирало на порох те, що в очах малого він не бачив страху, лише дошкульний докір і безмовне запитання «за що?».

— Ну, гаразд, як хочеш…

Карий повернувся за кермо і повів машину на захід по шосе, зі швидкістю 120 км/год віддаляючись від Києва.

75 22 лютого 2013, 15:53 (UTC +2) Микільська Борщагівка, Київ

— Що ти робиш? — розпашіла та розхристана Діана стояла на порозі Гениної кімнати. Даня тримав маму за руку, тулився до її ноги і зацікавлено роздивлявся обмотаного скотчем дядька, прив’язаного до татового ліжка. З-поза спини Діани визирав Борис Веніамінович.

— Забери Даню звідси! — мабуть, занадто різко рявкнув Гена.

— Гено… — надсадно прошепотіла Діана, одночасно долонею затуляючи синові очі. Попри малий вік, Данило стояв мовчки і не рухався, усвідомлюючи, що коїться щось дуже, дуже серйозне. — Навіщо тобі паяльна лампа?

154