Жорстоке небо - Страница 146

146

— Добре, я зараз приїду.

— Ми тебе чекаємо, — полегшено видихнув Олексій Рудик. — Не затримуйся.

Обірвавши розмову і поклавши телефон на стіл перед собою, він стурбовано глипнув на Реву:

— Бляха, що робиться. Ніколи не думав, що доживу до такого… — а потім похитав головою і несміливо запитав: — Думаєш, це він?

— Зараз дізнаємось, — Анатолій Захарович Рева, сірий, наче степова земля наприкінці посушливого літа, зняв із тримача трубку внутрішнього телефону і рішуче наказав секретарці: — Григорія Авер’янова до мене… Не просто терміново, БІГОМ!

68

Карий ракетою промчав через Бессарабську площу, далі — бульваром Лесі Українки, проминув Черепанову Гору і, завернувши в провулок Щорса, запетляв у дворах висотних будинків. За п’ять хвилин він загнав «Range Rover» у гараж до полковника Бичанського, свого колишнього шефа, знаючи, що в гаражі начальника київського «Беркута» розбитий автомобіль точно ніхто не шукатиме. Всередині він начепив на авто номери і ретельно вимив миючими засобами погнутий бампер, решітку радіатора і подряпаний капот. Це була його найшвидша операція. І, мабуть, найлегші гроші.

Джип «Range Rover» лишатиметься в гаражі Андрія Бичанського на прізвисько Мирон місяців п’ять-шість, поки не вляжеться галас, здійнятий зухвалим убивством Дениса. Після цього Карий спокійно відремонтує джип у приватній майстерні далеко за межами Київської області.

Виливши воду і накривши позашляховик непрозорим брезентом, Карий замкнув гараж і, кваплячись, закрокував у напрямку станції метро «Печерська», де залишив друге своє авто — п’ятирічний седан «Volkswagen Passat».

Дорогою він зателефонував Мирону.

— Карий, здоров! — хрипло привітався Бичанський.

— Бажаю здоров’я, товаришу полковник! — насмішкувато привітався Карий.

Мирон розсміявся і запитав:

— Усе добре?

— Машина на місці, все о’кей. Мені треба двоє хлопців, які хочуть заробити і вміють тримати язик за зубами. Для нової справи, — убивця розумів, що сам не впорається, треба мінімум троє: двоє триматимуть малюків, третій керуватиме машиною.

— Спритний ти. Поклич Турка і Гамі.

— Турок сьогодні зайнятий, а бійці потрібні просто зараз.

— Чорнуха? — невдоволеним голосом запитав Мирон.

— Ні. Нічого серйозного. Кілька днів потримати двох малолітків на дачі під Києвом. Плачу щедро, хлопці ображеними не залишаться.

— На коли треба?

Карий дістав із кишені роздруковану фотографію Діани та її синів, розгорнув і глянув на зворотний бік. Там від руки було написано дві адреси: перша — дитсадок № 249, бул. Ромена Роллана, 3а; друга — вул. Якуба Коласа, 6, кв. 39.

— Скажи, хай за півгодини підтягуються до парку «Юність» на проспекті 50-річчя жовтня.

— За півгодини? — пирхнув полковник. — Ну, ти даєш!

— Мироне, — тихо сказав Карий, — замовник прийшов від Гарагана.

— О’кей, о’кей, — відреагував Бичанський; невдоволення без залишку вивітрилось з голосу, — бійці вже їдуть. Я дам їм твій номер.

— Ага, хай наберуть, як будуть на місці.

69 22 лютого 2013, 13:13 (UTC +2) Серійний завод «Авіант», Київ

— О, радий вас бачити, Олексію Михайловичу! — Авер’янов стримано посміхнувся, заходячи до кабінету. Врівноважений, увічливий і діловий — як завжди. — Набридло сидіти вдома? — він напрочуд уміло інсценував здивування.

Олексій Рудик нічого не відповів, знехотя потиснувши простягнуту руку росіянина. Пальці Авер’янова обдали його долоню холодом.

Анатолій Рева стояв за робочим столом, черкаючи пальцями гладеньку поверхню і погрозливо блискав очима. Потилиця пашіла жаром, у вухах нестерпно гуло.

— Сідай, — наказав Захарович.

Григорій Авер’янов опустився в крісло за столом для нарад. Рева не поворухнувся і залишився стояти, дивлячись на першого віце-президента згори вниз.

— Щось сталося? — невинно кліпаючи очима, поцікавився Авер’янов.

Рева і Рудик кілька секунд мовчали, а тоді Захарович прогримів:

— Що ти наробив, Гришо?!

— Я… — Авер’янов переводив здивований погляд з Реви на Рудика. — Не розумію. Захаровичу, ти про що? Поясни по-людськи.

— Що ти зробив з Денисом?

Несподівано у вухах Захаровича почав наростати металічний дзвін, за кілька коротких секунд він посилився до неможливого, вбивчого рівня. Рева скривився і ледь втримався, щоб не заплющити очі.

— Яким Денисом? — Григорій наморщив лоба і тут-таки вдав, що згадав: — З нашим програмістом? Захаровичу, я тебе геть не розумію, — він розвів руки і підняв плечі. — А що з ним сталося? Якщо його звільнили, то клянусь, я не маю до цього…

— Його не звільнили, — Рева непоступливо випнув щелепу, обірвавши росіянина. — Його щойно розмазали по асфальту на площі Перемоги.

Секунд п’ять у кабінеті панувала тиша. На обличчі Авер’янова не ворухнувся жоден м’яз.

— У сенсі «розмазали»? — тихо запитав він.

— Кілька хвилин тому нашого програміста за дуже дивних обставин збила машина на площі Перемоги.

Григорій краще за голлівудського актора відобразив на обличчі багату палітру різноманітних почуттів — шок, здивування, образу, які злиплися в один непередаваний вираз.

— По-перше, звідки ти знаєш? Ти впевнений, що Денис Плюйко мертвий? А по-друге, — Авер’янов удавано безпорадно повернувся до Олексія Рудика, немовби просячи в нього захисту, — чому ви думаєте, що я маю до цього стосунок?..

Він грав так переконливо, майстерно і правдоподібно, що Анатолій Рева засумнівався в почутому від Діани. У них справді немає нічого, крім істеричних закидів дочки Столяра. А жінки, як відомо, під час істерик схильні до страшенних перебільшень. Та й узагалі незрозуміло, що насправді спричинило ту істерику. Шукаючи підтримки, Рева зиркнув на Рудика, але той, також одурманений невинним поглядом і грою Авер’янова, непевно стенув плечима.

146