Жорстоке небо - Страница 147

147

— Я знаю, що ти приховав від французів інформацію про справжнє значення сигналу в кабіні, — тихшим голосом проказав Анатолій Рева. Він перестав водити кінчиками пальців по поверхні, натомість вчепився обома руками за край столу. З невідомих причин протягом останніх тридцяти-сорока секунд його очі відмовлялись фокусуватись на предметах, на яких він намагався зосередити, сконцентрувати зір. Світ став нечітким, безформним.

— Добре! Добре! — змахнув руками Григорій. — Каюсь, нагрішив. Але, Захаровичу, невже ти не розумієш, для чого я це зробив? — його очі покруглішали, він дивився на Реву поглядом ображеної дитини, яку незаслужено відлупцювали. — Ми всі знали про проблему з часу тестування «сорокчетвірки», ми чесно зробили все, щоб виявити причину, але зрештою вирішили, що затримка двигунів була випадковістю і що такого більше не повториться. Так, визнаю, ми помилилися — і що тепер? Опустити руки і мовчазно спостерігати, як зграйка жабоїдів перетворює на металобрухт наші літаки? «ААРОН 44» розбився не через проблеми з паливною системою, а тому, що довбограї в аеропорту Париж-Північ вигнали на активну смугу снігоочисник!

Киваючи головою за спиною Авер’янова, Рудик тихо підтакнув:

— Я так і сказав Діані.

Григорій почув ім’я Діана, проте вирішив не реагувати, думаючи, що його навмисно намагаються вивести з рівноваги. Облизнувши коротким язиком губи, він розправив плечі та пішов у наступ:

— І до чого тут програміст? Я не збагну, — ображений, докірливий погляд на Рудика. — Невже ви думаєте… Захаровичу! Олексію Михайловичу! Ми стільки років пропрацювали разом! Чорт! Звідкіля ви знаєте, що хлопця вбили? Може, це був нещасний випадок!

Рева мовчав, розуміючи, що більше не бачить Авер’янова. Він дивився на росіянина наче крізь товсте скло пивної пляшки. Він спробував провести рукою перед очима, змахнути туманну пелену, і раптом із жахом збагнув, що ліва рука не слухається; тепер Рева тримався за стіл однією правою, а ліва безсило звисала вздовж тулуба. Нестерпний дзвін у вухах, що нагадував верещання гігантської пилки-циркулярки, витискав із мозку всі думки й емоції, крім тваринного страху.

Олексій Рудик утупив погляд у підлогу й упівголосу докинув:

— Сюди їде Діана Столяр.

Авер’янов непомітно смикнувся в кріслі. Цього він ніяк не очікував.

— Для чого? — сторожко поцікавився він. Очі хижо потемніли, хоча ніхто з чоловіків у кімнаті цього не бачив: Олексій сидів біля стіни, за Григорієм, а Анатолій Рева в ту мить насилу розрізняв голову росіянина.

— Вона бачила, як загинув Денис, — пояснив Рева, з величезним зусиллям ворушачи язиком. — Крім того, вона хоче розповісти, чому ти з таким поспіхом витурив її з Парижа.

«Вони нічого не знають, — подумки втішився Авер’янов. — У них досі немає за що вчепитися».

— Ти знову за своє, Захаровичу, — осудливо прогудів росіянин, — дії Діани Столяр суперечили інтересам концерну.

Анатолій Захарович кліпнув і усвідомив, що зморгнули повіки лише на правому оці. Ліве застигло нерухомо. На долонях виступив холодний піт.

«Що зі мною?»

Олексій Рудик першим відчув, що з Ревою щось негаразд.

— Захаровичу, ти чого? — він піднявся над своїм кріслом. — Ти в нормі?

Анатолій Рева розсерджено вищирився, не помічаючи, що слухаються сигналів з мозку м’язи тільки на правій частині обличчя. Він спробував відшукати в тумані голову Григорія Авер’янова і проказав:

— Розказуй, що Дем’ян робив у Парижі… — голос упав до нерозбірливого шепоту, а згодом — ще гірше — Рева почав плутати склади і пропускати літери. — Ненайно! Я длого тхервіп, а перте…

Авер’янов вражено спостерігав за своїм босом.

Анатолій Рева, роздратований тим, що не може переплавити думки у слова, утробно, по-бичачому заревів і підняв праву, поки що слухняну, руку, щоб торкнутися гарячої голови, внаслідок чого втратив останню точку опори. Він не впав, а радше м’яко опустився животом на стіл.

Григорій Авер’янов і Олексій Рудик схопилися з місць і підскочили до начальника.

— Отак, підіймай, підіймай!

— Посадимо його! Допоможи всадовити його в крісло, — Олексій важко дихав. — Захаровичу, ти як?

Рева мовчав, часто дихаючи і пускаючи ротом слину. Весь лівий бік його тіла не реагував на дотики.

— Що це? — запитав Авер’янов. У голосі бринів справжній, непідробний переляк. — Що з ним таке, Олексію Михайловичу?

— Якщо це не інсульт, то щось дуже схоже, — тремтячими пальцями Рудик намацав пульс Анатолія Реви. Чоловік дихав важко, з аритмічним, деренчливим хрипінням. — Давно казав йому: сходи до лікаря. А він тільки підсміювався, впертий віслюк.

— Викликати швидку? — запропонував росіянин.

— Ні. Я завезу його сам, так швидше. Давай, бери його, допоможи знести до машини.

Узявши Анатолія Реву під руки, Авер’янов і Рудик дотягли його до ліфта, спустились на перший поверх і швидко вийшли на стоянку. Рева був при пам’яті, але повністю втратив зв’язок із реальністю. Поки чоловіки заштовхували заслиненого, наполовину паралізованого президента АНТК ім. Аронова на заднє сидіння машини, він обмочився.

— Зателефонуй і попередь, що ми їдемо, — хекаючи, наказав Олексій Рудик. — Хай приготують усе, що потрібно.

— Куди зателефонувати?

— У «Борис». Клініка «Борис». Заторів немає: я довезу його швидко, а там, — старий авіатор кивнув на заднє сидіння, — Захаровичу буде найкраще.

Мотор заревів, Рудик відтиснув стоянкове гальмо. Авер’янов налаштувався відступити від автомобіля, коли несподівано Олексій згадав, що до офісу АНТК їде його похресниця. Він подумки недоладно вилаявся і похолов від думки, що хрещениця опиниться сам на сам з Авер’яновим.

147