Жорстоке небо - Страница 129

129

Діана поспіхом, наче побоюючись, що номер з невідомих причин зникне зі сторінки, переписала десять цифр на клейкий стикер, приліплений до корпусу монітора, і тільки після того перенесла номер у пам’ять власного мобільного телефону.

Виходячи з Інтернету, Діана думала, що це навіть не півсправи. Завтра зранку їй треба наважитись і набрати цей номер. Зателефонувати Марині Ротко.

60 20 лютого 2013, 20:28 (UTC +2) Серійний завод «Авіант», Київ

Авер’янов випромінював упевненість і спокій. Він стояв біля шафки з незначними, але напрочуд недешевими запасами алкоголю, мугикаючи під носа мелодію, яку нещодавно почув по радіо в машині, коли до кабінету зайшов Дем’ян Шафін. Секретарка давно пішла додому, тому Шафін заходив без попередження і не стукаючи. Жовто-коричневі з вкрапленнями сірого й синього кольорів зіниці чоловіка безперестанку металися, не зупиняючись на одному місці. Дем’ян виглядав стурбованим, ба навіть гірше — приреченим. Він змахував на злодія, якого зловили на гарячому і який знає, що програв суд ще до його початку.

Григорій Авер’янов перебував у чудовому настрої, настільки безтурботному, що не зауважував пригніченого стану гостя.

— Заходь, Дем’яне! — росіянин гостинно розвів руками і вказав на диван неподалік шафки з дорогими алкогольними напоями. — Сідай. Розказуй, як пройшов день.

Дем’ян Шафін демонстративно проігнорував запрошення і присів на одне з крісел навколо стола переговорів. Його очі, схожі на два відполіровані уламки піщаника, ковзали гладенькою лакованою поверхнею, немов вишукуючи щось.

— Будеш односолодовий віскі? — запропонував Григорій. Не дочекавшись відповіді, він налив золотистої рідини в низький келих, поставив його на стіл і штовхнув до Дем’яна. Після чого плеснув віскі в інший келих, для себе.

— Ти вже чув про Радислава Ротка? — безбарвним, абсолютно позбавленим емоцій голосом поцікавився Шафін.

Поставивши бокасту пляшку в шафу, Авер’янов прискіпливо подивився на Дем’яна. Він коротко вдихнув, на мікроскопічну мить його одутле обличчя спотворив вираз гніву, очі потемніли, та через секунду все минуло.

— Звісно, — Григорій вагався, розриваючись між бажанням розвалитись на дивані та зайняти своє крісло за робочим столом, звідки міг би краще бачити Дем’яна. Зрештою, диван переміг: перший віце-президент опустився і, задоволено чмихнувши, відкинувся на м’яку спинку. — Бачиш, як усе гарно складається.

Шафін не дивився на росіянина і не торкався поданого віскі.

— Ти до цього причетний?

Авер’янов покрутив келих у руках, насолоджуючись відблисками світла в золотистому напої, з прискіпливістю професіонала й досвідченого поціновувача роздивляючись маслянисту плівку, що лишалась на внутрішній поверхні скла. Він відпив віскі і сказав:

— Якщо ти думаєш, що я змотався до Парижа і притискав подушкою голову пілота, поки бідолаха не задихнувся, то помиляєшся, — Григорій реготнув, і Дем’ян несподівано збагнув, що келих, який росіянин любовно стискає в руці, далеко не перший за сьогоднішній вечір. Авер’янов устиг добряче набратися.

Дем’ян Шафін відірвав погляд від столу і нарешті відважився глянути на Авер’янова. У його бурштинових із синьо-сірою облямівкою очах спалахнула надія. Шафін був закінченим аферистом, кількість людей, яких він «кинув» на гроші протягом останніх двадцяти років, обраховувалась десятками, але до цього часу на його руках не було крові. Дем’ян провертав страшні речі, проте ще ні разу в житті не вдавався до вбивства і дуже хотів би, щоб його руки і надалі залишались незаплямованими кров’ю.

— Але я буду не проти, — криво й виклично посміхаючись, казав далі Авер’янов, — якщо протягом цього тижня ти «пожертвуєш» на нашу спільну справу дев’ятнадцять тисяч сімсот американських доларів. Це рівно половина. Якщо казати точно, то половина складає 19 734 долари, але тридцять чотири бакси я тобі дарую.

Погляд Шафіна зів’яв. Нижня губа зрадливо смикнулася. Він мовчав, розуміючи, що сперечатися, намагатись доводити, що вони зайшли задалеко, марно. «Сорок тисяч доларів за життя людини, — загальмовано подумав він. — Це багато? Чи мало?»

— Я не платитиму тобі нічого, — тихо промовив Шафін.

— Що? — Григорій Авер’янов продовжував щиритися, думаючи, що неправильно почув останню фразу Дем’яна.

— Я не платитиму тобі ні копійки, — повторив Дем’ян. Рука, що лежала на поверхні стола, стиснулася в кулак. — Гришо, зараз я дещо тобі розповім і дуже прошу утриматись від непродуманих коментарів.

Авер’янов кліпнув. Очі поволі, але неухильно, наливались кров’ю.

— Валяй.

— У мене є друзі-«есбешники».

— «Есбешники» — це…

— Співробітники Служби безпеки України, — пояснив Шафін. — Вони… — замовк, добираючи слова, — …скажімо так: вони вдячні мені за певні послуги, які я надавав, коли вів справи за межами України, і через це, коли виникає потреба, я маю право дещо просити навзаєм.

Григорій Авер’янов спохмурнів, над переніссям і бровами шкіра збрижилась, наче її тягнуло донизу невідомою силою. Шафін правив далі:

— Учора я попросив поставити на прослуховування мобільний телефон Діани Столяр.

Від гарного настрою не лишилось навіть сухого осаду: Авер’янов вишкірився. Звичне самовладання, послаблене дією міцного й пахучого односолодового віскі, покинуло його.

— Кого ще ти поставив на прослуховування? — зашипів він. — Мене? А може, Реву? — вишукана шахова партія перетворювалась на побоїще без правил, яке все більше виходило з-під контролю.

129