Жорстоке небо - Страница 91

— Клята Столяр! — повторив Григорій уголос. — Як можна було так прорахуватися? — відтепер дівчина стирчатиме як кістка в горлі.

Авер’янов розумів, що не зможе сидіти біля ліжка Ротка, чекаючи, поки той прийде до тями, а це означає, що з пілотом потрібно щось вирішувати. Він схопив зі столу iPhone, відшукав у контактах номер Ельдара Гарагана і нехотячи, наче на руку діяла вдвічі більша за земну сила тяжіння, приклав телефон до вуха.

Незважаючи на те, що номер було підписано «ГАРАГАН Е. Ю.», Григорію відповіла секретар. Дуже мало людей в Україні знали приватний номер телефону олігарха.

— Алло.

— Добрий день! — щойно налагодився зв’язок, Авер’янов опанував себе і заговорив бадьорим голосом. — Це Григорій Авер’янов, перший віце-президент ДП «Аронов». Я можу поговорити з Ельдаром Юліановичем? — пауза. — Так… ага… я розумію, нарада. Але дуже прошу: перекажіть йому, що я телефонував. Це стосується літака, що розбився у Франції… Запевняю вас, Ельдар Юліанович чекає мого дзвінка… Так, це дуже важливо, — завершивши розмову, Григорій розслабив м’язи обличчя, на мить ставши схожим на вічно нещасного П’єро. Він розумів, що кожен, хто телефонує Гарагану, з піною на губах доводить, що «його світлість» чекає саме на цей дзвінок, переконує секретарку, наскільки вагомим є питання, яке він хоче обговорити з її босом. Але чуття підказувало Авер’янову, що про його дзвінок повідомлять відразу. Дівчата, що приймають виклики, добре поінформовані про справи Гарагана, а тому легко відрізняють справді важливе питання від нікчемного.

Григорій не помилився. За десять хвилин секретарка перетелефонувала, повідомивши йому про час і місце зустрічі. Ельдар Гараган погодився побачитися особисто.

Відчуваючи, як між лопатками проступають краплини поту, як вони набрякають і, лишаючи по собі холодні струмки, збігають на поперек, Григорій заплющив очі та кілька хвилин сидів нерухомо, майже не дихаючи, дослухаючись до пришвидшеного калатання серця. Він збагнув, що щойно спалив за собою мости.

Відтепер — як літак у грозу: тільки вперед і тільки вгору.

36 15 лютого 2013, 10:09 (UTC +1) Штаб-квартира ВЕА, Ле-Бурже

За столом зібрались Марсель Лакруа, Жерар Пеллерін, Даніель Монін, Денис Плюйко, Робер Паск’єр і троє незнайомих Діані чоловіків. Присутні по колу представились, і Діана дізналась, що найстарший серед незнайомців — це Жан-Робер Ґуерін, виконавчий директор компанії «Франс Континенталь»; вишукано вдягнутий, схожий на адвоката чоловік середніх років, що сидить, тримаючи спину рівно, ліворуч від Ґуеріна, — один із його заступників; а неохайний товстун із жахливо підпухлими очима, що розташувався біля протилежного краю стола, напроти Діани, — це представник EASA, Європейської агенції авіаційної безпеки, чиє ім’я вона не розчула. Троє з восьми чоловіків тримали перед собою паперові стаканчики з кавою. Перед Даніелем Моніном стояв ноутбук. Крім того, перед кожним учасником наради лежали блокнот, ручка і прості олівці з фірмовим логотипом ВЕА.

Бічна стіна зали для нарад, розміщеної на другому поверсі будівлі французького Бюро розслідувань та розгляду питань безпеки цивільної авіації, складалась зі скляних, від стелі до підлоги, панелей, що межували з коридором. Час від часу коридором проходив той чи той співробітник ВЕА, і це відволікало Діану.

— О’кей, будемо починати, — сказав Марсель.

— Ґастон Лем’єр не зміг прийти, — повідомив Пеллерін. — Бідолаха все ще не може оговтатись.

— Я розумію, — Марсель невиразно змахнув у повітрі рукою, а тоді повернувся до колеги. — Почнемо з Даніеля. Мені здається, що те, що він розкаже, має найбільше значення для розслідування.

Монін відірвав погляд він екрана, нахилив кришку ноутбука, щоб вона не заважала йому бачити присутніх на нараді, і заговорив. Діана, вперше почувши його голос, несвідомо зморщила носик: слова деренчали так, наче язик Даніеля був не з плоті, а з жерсті.

— Учора їздив до Мо, розмовляв із мадемуазель Свєтланою Новіковою, білорускою за національністю. До останнього часу Новікова працювала на посаді провідного спеціаліста відділу маркетингу і збуту в «ArcelorMittal»… — Монін обвів усіх поглядом, показуючи, що готується сказати щось важливе, — і протягом двох минулих місяців зустрічалася з Ноелем Леґрасом, водієм снігоочисника, який, як ви знаєте, опинився на активній смузі. За словами Свєтлани, кілька днів тому вони з Ноелем розійшлись.

— Кілька днів? — перепитав Робер Паск’єр. — Вона, що, не може згадати день, коли послала на хер свого коханця? — Паск’єр був безпосереднім начальником Леґраса і йому не подобались намагання деяких учасників слідчої групи спихнути вину за катастрофу на водія снігоочисника. З тієї причини сьогодні вранці, за півгодини до початку наради, він ледь не побився із Жераром Пеллеріном.

— Річ у тім, що як такої розмови про припинення стосунків не було. Новікова просто повідомила Леґраса, що її переводять в інше відділення «ArcelorMittal» і, відповідно, вона переїжджає. Після цього вони кілька днів не спілкувалися. Вона не знала, що він так переймається через розставання.

— Тобто ініціатива була Новікової, — вставив репліку Марсель Лакруа.

— Звісно, ініціювала розрив Новікова, — відповів Даніель Монін. — Важливо інше: Свєтлана розповіла, що за день до катастрофи, ввечері 12 лютого, Ноель Леґрас приходив до неї додому, довго терся під дверима під’їзду, довго і настирливо тиснув у дзвінок її квартири. Новікова не відчинила і не відповіла, таким чином даючи зрозуміти, що між ними все скінчено. Згодом Леґрас забрався геть. Він виглядав — знову ж таки за словами білоруски — страшенно пригніченим, розчавленим.