Жорстоке небо - Страница 90

— Григорію Макаровичу! — обурилась Діана. — До чого тут журналісти? Йдеться про те, що пілоти, ймовірно, могли врятувати літак і всіх, хто був на ньому, але чомусь цього не зробили. Я розумію, що це лише припущення, голослівна, необґрунтована гіпотеза, але вважаю, що маю достатньо фактів принаймні для того, щоб це припущення розглянути й обговорити. Хай якою поганою була видимість, ми не можемо не брати до уваги можливість помилки пілота.

— Діано, ти забуваєш, що передусім нам потрібно захищати літак.

Було чути, як Григорій розлючено сопе в слухавку.

— Не розумію, чим моя гіпотеза загрожує репутації «ААРОНа»? — жінка почувалась розгубленою, бо вперше чула, щоб зазвичай увічливий і запобігливий Авер’янов говорив так затято й нестримано.

— У тому-то й справа, що не розумієш! У тебе недостатньо досвіду, щоб передбачити реакцію на такі заяви. Ти…

— Тоді треба було відряджати сюди когось більш досвідченого! — відчуваючи, як на очі набігають сльози, вибухнула Діана.

— Слухай сюди, — прошипів Григорій. Діана зрозуміла, що чоловік ледве стримався, щоб не втулити після своїх слів який-небудь епітет. — Пообіцяй, що нікому не говоритимеш про свої підозри, поки не буде офіційно опубліковано розшифрування переговорів у кабіні або не опритомніє Радислав Ротко, — жінка мовчала, а тому Авер’янов нетерпляче рявкнув: — Обіцяй!

Зрештою Діана підкорилася:

— Я обіцяю, — переборовши бажання шморгнути носом і не помічаючи, що розжовує губу до крові, повторила: — Поки не опритомніє пілот, я нікому нічого не казатиму.

Не промовивши більше ні слова, Григорій кинув трубку.

35 15 лютого 2013, 10:00 (UTC +2) Київ, Україна

За вікном кабінету сунули набряклі сірою тванню важкі хмари. Пориви вітру розбивались об вікно, час від часу кидаючи на шибу поодинокі дощові краплини.

Григорій Авер’янов сидів у кріслі, тупився поперед себе і стискав iPhone так, наче то була граната з уже зірваною чекою. Він почувався пілотом авіалайнера, що потрапив у грозу, — тільки вперед і тільки вгору. Пілот, що керує лайнером у важких погодних умовах, мусить думати і приймати рішення на п’ятнадцять хвилин наперед. Якщо за чверть години до вльоту в грозовий фронт він неправильно оцінив обстановку і скерував літак у серцевину шторму — вороття немає. Опуститись нижче немає як, бо в густішому повітрі турбулентність вища, і назад не повернути: літак повинен летіти проти вітру, інакше ризикує звалитися в плоский штопор, вивести лайнер з якого під час буревію нереально. Після потрапляння в сильну грозу все, що залишається пілоту, — набирати висоту і мчати вперед, хай там що його чекає.

Григорія така ситуація не влаштовувала. Його дратувала невизначеність, драглистий стан, коли не можеш відшукати прийнятну відповідь на елементарне запитання: що робити далі? Що станеться, якщо зупинитись, пустити справу самоплином? Майже напевно, що все, затіяне з Шафіном, спливе на поверхню — вони втратять роботу, їх просто з робочих кабінетів відвезуть до суду. Авер’янов спробував уявити ймовірний перелік звинувачень і покарання за них… Три роки позбавлення волі, якщо пощастить — умовно. Це означатиме крах усього: кар’єри, репутації, мрій про забезпечене і безтурботне життя. На рівні компанії наслідки будуть ще болючішими. Судовий процес над ним і Шафіном завдасть непоправної шкоди концерну: про контракти з Європою можна буде забути на десяток років. Причому це стосуватиметься не лише вироблених АНТК літаків, але й послуг «Aronov Airlines». Григорій не відчував себе патріотом країни, що прихистила його і дала йому все, що мав на той час, — у душі він завжди залишався росіянином. Та, попри це, не хотів шкодити концерну. Компанію Авер’янов вважав рідною, ледь не власним дітищем.

— Погано… погано… — бурмотав чоловік.

З іншого боку, якщо не зупинятися, йому доведеться вдатись до винятково жорстких і неприємних заходів. Йому доведеться приймати нові для нього рішення і робити невідомі раніше вчинки, про які — Авер’янова аж пересмикнуло — не хотілось думати. Раптом щось піде не так — три роки умовно будуть «квіточками», а «ягідки» можуть потягнути на більше, ніж десять.

«Клята Столяр! — скрипів він зубами. — Хто міг передбачити, що дівуля виявиться настільки спритною й допитливою?» Розмова з Діаною вперше за останні два десятки років ввергла Григорія в стан, дуже близький до паніки. «Як там вона сказала? Око урагану? Око циклону? — росіянин подивився на затиснутий у долоні iPhone і раптом відчув непереборне бажання зацідити ним у стіну, розбити, розтрощити так, щоб уламки корпусу розлетілись кімнатою. Авер’янов згадав, як позавчора вночі після розмови з Ґуеріном Рева розніс телефон у своєму кабінеті, і приглушив гнів. Григорій удруге сіпнувся, на цей раз від думки про те, що копіюватиме (хай навіть несвідомо) дії неврівноваженого боса, й акуратно відклав iPhone. Аби кудись подіти руку, Авер’янов взявся підправляти пальцями кучері. — Яке, у біса, око?! Що вона плете? Хіба у сніговому бурані може сформуватись око?» Чоловік вирішив пізніше, не тривожачи Анатолія Реву, розпитати про це погодних спеціалістів.

Авер’янов спробував заспокоїтись і тверезо зважити ризики. Зупинитись він не може: забагато вони з Шафіном наламали дров; водночас єдиний спосіб продовжити справу — це переступити межу, до якої раніше не наближався, і ризикнути всім, що має. Поки що нічого непоправного не сталося, він повністю контролював ситуацію: Діана підкорилася, стосовно показів уцілілого бортового самописця можна не хвилюватися, бо програміст тягнутиме час стільки, скільки буде потрібно. Все було б чудово, якби не… пілот. Від думки про Радислава Ротка, який може будь-якої миті опритомніти, м’язи внизу живота захололи. Здавалось, наче в труси заштовхали цілий айсберг. Авер’янов забрав руки від волосся і покрутився в кріслі. Якби ж вдалося поговорити з Радиславом раніше, ніж до нього добереться дочка Столяра!