— Григорію Макаровичу! — обурилась Діана. — До чого тут журналісти? Йдеться про те, що пілоти, ймовірно, могли врятувати літак і всіх, хто був на ньому, але чомусь цього не зробили. Я розумію, що це лише припущення, голослівна, необґрунтована гіпотеза, але вважаю, що маю достатньо фактів принаймні для того, щоб це припущення розглянути й обговорити. Хай якою поганою була видимість, ми не можемо не брати до уваги можливість помилки пілота.
— Діано, ти забуваєш, що передусім нам потрібно захищати літак.
Було чути, як Григорій розлючено сопе в слухавку.
— Не розумію, чим моя гіпотеза загрожує репутації «ААРОНа»? — жінка почувалась розгубленою, бо вперше чула, щоб зазвичай увічливий і запобігливий Авер’янов говорив так затято й нестримано.
— У тому-то й справа, що не розумієш! У тебе недостатньо досвіду, щоб передбачити реакцію на такі заяви. Ти…
— Тоді треба було відряджати сюди когось більш досвідченого! — відчуваючи, як на очі набігають сльози, вибухнула Діана.
— Слухай сюди, — прошипів Григорій. Діана зрозуміла, що чоловік ледве стримався, щоб не втулити після своїх слів який-небудь епітет. — Пообіцяй, що нікому не говоритимеш про свої підозри, поки не буде офіційно опубліковано розшифрування переговорів у кабіні або не опритомніє Радислав Ротко, — жінка мовчала, а тому Авер’янов нетерпляче рявкнув: — Обіцяй!
Зрештою Діана підкорилася:
— Я обіцяю, — переборовши бажання шморгнути носом і не помічаючи, що розжовує губу до крові, повторила: — Поки не опритомніє пілот, я нікому нічого не казатиму.
Не промовивши більше ні слова, Григорій кинув трубку.
За вікном кабінету сунули набряклі сірою тванню важкі хмари. Пориви вітру розбивались об вікно, час від часу кидаючи на шибу поодинокі дощові краплини.
Григорій Авер’янов сидів у кріслі, тупився поперед себе і стискав iPhone так, наче то була граната з уже зірваною чекою. Він почувався пілотом авіалайнера, що потрапив у грозу, — тільки вперед і тільки вгору. Пілот, що керує лайнером у важких погодних умовах, мусить думати і приймати рішення на п’ятнадцять хвилин наперед. Якщо за чверть години до вльоту в грозовий фронт він неправильно оцінив обстановку і скерував літак у серцевину шторму — вороття немає. Опуститись нижче немає як, бо в густішому повітрі турбулентність вища, і назад не повернути: літак повинен летіти проти вітру, інакше ризикує звалитися в плоский штопор, вивести лайнер з якого під час буревію нереально. Після потрапляння в сильну грозу все, що залишається пілоту, — набирати висоту і мчати вперед, хай там що його чекає.
Григорія така ситуація не влаштовувала. Його дратувала невизначеність, драглистий стан, коли не можеш відшукати прийнятну відповідь на елементарне запитання: що робити далі? Що станеться, якщо зупинитись, пустити справу самоплином? Майже напевно, що все, затіяне з Шафіном, спливе на поверхню — вони втратять роботу, їх просто з робочих кабінетів відвезуть до суду. Авер’янов спробував уявити ймовірний перелік звинувачень і покарання за них… Три роки позбавлення волі, якщо пощастить — умовно. Це означатиме крах усього: кар’єри, репутації, мрій про забезпечене і безтурботне життя. На рівні компанії наслідки будуть ще болючішими. Судовий процес над ним і Шафіном завдасть непоправної шкоди концерну: про контракти з Європою можна буде забути на десяток років. Причому це стосуватиметься не лише вироблених АНТК літаків, але й послуг «Aronov Airlines». Григорій не відчував себе патріотом країни, що прихистила його і дала йому все, що мав на той час, — у душі він завжди залишався росіянином. Та, попри це, не хотів шкодити концерну. Компанію Авер’янов вважав рідною, ледь не власним дітищем.
— Погано… погано… — бурмотав чоловік.
З іншого боку, якщо не зупинятися, йому доведеться вдатись до винятково жорстких і неприємних заходів. Йому доведеться приймати нові для нього рішення і робити невідомі раніше вчинки, про які — Авер’янова аж пересмикнуло — не хотілось думати. Раптом щось піде не так — три роки умовно будуть «квіточками», а «ягідки» можуть потягнути на більше, ніж десять.
«Клята Столяр! — скрипів він зубами. — Хто міг передбачити, що дівуля виявиться настільки спритною й допитливою?» Розмова з Діаною вперше за останні два десятки років ввергла Григорія в стан, дуже близький до паніки. «Як там вона сказала? Око урагану? Око циклону? — росіянин подивився на затиснутий у долоні iPhone і раптом відчув непереборне бажання зацідити ним у стіну, розбити, розтрощити так, щоб уламки корпусу розлетілись кімнатою. Авер’янов згадав, як позавчора вночі після розмови з Ґуеріном Рева розніс телефон у своєму кабінеті, і приглушив гнів. Григорій удруге сіпнувся, на цей раз від думки про те, що копіюватиме (хай навіть несвідомо) дії неврівноваженого боса, й акуратно відклав iPhone. Аби кудись подіти руку, Авер’янов взявся підправляти пальцями кучері. — Яке, у біса, око?! Що вона плете? Хіба у сніговому бурані може сформуватись око?» Чоловік вирішив пізніше, не тривожачи Анатолія Реву, розпитати про це погодних спеціалістів.
Авер’янов спробував заспокоїтись і тверезо зважити ризики. Зупинитись він не може: забагато вони з Шафіном наламали дров; водночас єдиний спосіб продовжити справу — це переступити межу, до якої раніше не наближався, і ризикнути всім, що має. Поки що нічого непоправного не сталося, він повністю контролював ситуацію: Діана підкорилася, стосовно показів уцілілого бортового самописця можна не хвилюватися, бо програміст тягнутиме час стільки, скільки буде потрібно. Все було б чудово, якби не… пілот. Від думки про Радислава Ротка, який може будь-якої миті опритомніти, м’язи внизу живота захололи. Здавалось, наче в труси заштовхали цілий айсберг. Авер’янов забрав руки від волосся і покрутився в кріслі. Якби ж вдалося поговорити з Радиславом раніше, ніж до нього добереться дочка Столяра!