Чоловік відважився поставити ще одне запитання:
— Ти впораєшся?
Діану пересмикнуло, як від удару струмом. На мить жінка відчула себе так, наче хтось зачепив відкритий нерв у пошкодженому зубі. Вона почервоніла від шиї до кінчиків вух і зірвалась на крик:
— Звісно, я впораюсь!! Блін, я не можу не впоратись! — хапнула ротом повітря. — Думаєш, я не усвідомлюю, наскільки важко виходити на роботу після майже чотирьох років відсутності й одразу братись за таку справу? Думаєш, я не знаю, що в мене для розслідування не вистачає ані знань, ані досвіду? Думаєш, я не запитувала себе тисячу разів, чому відправляють мене, а не когось іншого, і думаєш, я не замислювалась над тим, щоб відмовитись?!
— Вибач…
— Блін, Гено, ти довбаний ідіот! Якщо не можеш підтримати, то краще заткнися! Я б із величезним задоволенням сиділа зараз дома, ні про що не парячись, няньчила б хлопців, стояла біля плити, готувала вечерю і чекала, коли ти повернешся з роботи і принесеш мені багато-багато грошей, які я витрачу в наступні вихідні. Але я не можу сидіти вдома! І знаєш чому? Бо ти мутант якийсь, блін, каліка, бо ти не ходиш на роботу і не приносиш мені грошей! — Діана так розпалилась, що слова злиплись у грудку і спричинили напад кашлю. Прочистивши горло, вона продовжила: — Я пробувала відмазатись від поїздки, та не змогла. Я не можу відмовитись! Не можу, бо мені чітко дали зрозуміти, що в такому разі доведеться шукати іншу роботу.
— Будь ласка, заспокойся, — благав Гена.
Помітивши, що на неї оглядаються двоє працівників аеропорту, що стояли біля трапа «ААРОНа 44», Діана заговорила тихше, але від цього не звучала менш презирливо:
— Це мій останній шанс повернутись на роботу. І я не можу вчинити інакше, бо ти — безхребетний слимак, який тільки й робить, що жере пиво, виписує по два слова на день і не здатен заробити Дані навіть на підгузки!
Гена не заперечував і більше не заспокоював її. Діана розтулила рота, налаштувавшись пофілософствувати з приводу того, що буде, коли хлопчаки підуть до школи, однак раптом відчула, що виговорилась. Вона затихла; Гена теж не озивався.
«Образився, — подумала жінка. — Ну, й біс із тобою! Наче я перебільшувала чи казала неправду».
Піднявшись трапом, вона зайшла до салону. Пілот, що зустрічав її замість стюардеси, запитав, чи має бути хтось іще, чи вона остання. Діана, не прибираючи від вуха мовчазний телефон, знизала плечима.
— Чого мовчиш?
Гена не відповідав.
Діана пройшла глибше в салон, побачила худого, неохайно підстриженого хлопчину з обличчям землистого кольору, який, пристебнувшись, сидів на одному з крісел біля правого борту; вітаючись, кивнула йому, скинула сумку з ноутбуком під ноги й опустилась у друге від входу крісло з лівого боку.
— Ну, не злись, — вона заговорила м’якшим, хоч і далеким від примирливого тоном. Зрештою, якби не Гена, Діана просто не знала б, що робити з дітьми. — Зрозумій, це вперше я залишаю Даню й Артема на стільки часу. Я дуже хвилююся.
— Розумію, — буркнув Геннадій.
— Якщо хочеш, Данька сьогодні переночує в мами. Я поговорила з нею. Але зранку мусиш його забрати.
— О’кей, як скажеш.
— Завтра тобі доведеться піти до дитсадка і поговорити про Тьому з медсестрою. Вона впиратиметься, тому маєш постаратись, щоб її переконати. Даню можеш лишити на годину, нехай звикає. До понеділка я повернусь, — Діана чекала якоїсь реакції, але Гена не сказав ні слова. — Покличеш мені Тьому?
У слухавці зашурхотіло, було чути, як Гена гукає чотирирічного сина. Кількасекундна пауза — і Діана посміхнулась, почувши знайомий тоненький голосок:
— Мамо, приві-і-іт!
— Привіт, мій хороший!
— Ти на роботі? — не дозволивши їй вставити жодного слова, залопотів Артем.
— Так, я на роботі.
— Тато сказав, що ти сьогодні весь день на роботі.
— Я буду на роботі кілька днів, тому тобі доведеться пожити в тата.
— Кілька днів? — перепитав малюк. Із прикрістю Діана відзначила, що в голосі Артема не проступило жалю чи розчарування, радше легкий подив.
— Так, я лечу до іншої країни, до Франції, і кілька днів буду зайнята. Але телефонуватиму тобі кожного дня й обов’язково привезу подарунок.
— Класно! Хочу конструктор.
— «Lego»? — вона зауважила, що син збуджений і радісний, яким не був уже давно, і через це відчула шпильку ревнощів: малому зовсім непогано з Геною.
— Так, великий конструктор «Lego»!
— Добре, обов’язково куплю тобі найбільший з усіх, що знайду. — «Як просто все вирішується, коли тобі чотири роки…» — Ти там не сумуєш?
— Ні, — з того, як натхненно відповів зазвичай стриманий Артем, Діана збагнула, що із сином усе гаразд, ба більше — малому подобається в Гени. — Тато зробив яєчню, і ми запускали потяги, — захоплено розказував він, — а потім годували хом’ячків. Ма, вони такі смішні!
— Я рада… — на очі Діані навернулися сльози.
— Ма, я побіг, — розмова швидко набридла хлопчаку.
— Будь слухняним! — кинула жінка навздогін, хоча, судячи з шамотіння в трубці, мобілку взяв Гена.
Не знаючи, як завершити розмову, чоловік і жінка помовчали.
— Ну, все… — першою порушила мовчанку Діана. — Літак незабаром злітатиме, мушу вимкнути телефон. Гено, я дуже сподіваюсь, що на цей раз ти мене не підведеш. Не заради мене, заради малих.
Гена відповів якось не зовсім так, як вона очікувала:
— Чекай, у мене до тебе два запитання.
— Тільки не затягуй.
Молодий чоловік чмихнув і випалив:
— Ти справді купила мені хом’яків на День святого Валентина?