Жорстоке небо - Страница 47

— Так, усе правильно, — буркнув Рева, — авіакатастрофа. Сьогодні вночі, за годину до півночі за київським часом, в аеропорту Париж-Північ розбився літак, — для Діани його голос долинав, неначе з іншої галактики.

Жінка експресивно помахала рукою, привертаючи увагу сина. Даня відірвав від стелі спокійний, як у маленького Будди, погляд і подивився на маму. «Хочеш пісяти?» — одними губами промовила Діана, недвозначно тицяючи пальцем на пластиковий горщик, що стояв у кутку біля входу до кімнати. Данило ще дужче витягнув губи і заперечно мотнув головою. Пісяти він хотів, але на горщик сідати не мав наміру.

Даня давно знав, для чого призначено горщик. Ще минулої весни він засвоїв: коли припече, треба мерщій шукати когось зі старших і проситися на горщик. Усе чітко й просто. Проблема полягала в тому, що з причин, зрозумілих тільки Господу Богу, Данило не міг на горщику розслабитися. Перші півтора-два тижні після того як усвідомив справжнє призначення чудернацької пластмасової чаші, котра постійно стояла в кутку житлової кімнати, малюк діяв строго згідно з інструкціями. А потім почало не складатись. Даня сигналізував про те, що припекло, Діана чи Гена стягували з нього штанці і всаджували малого на горщик, після чого… вони хвилин п’ять, іноді всі десять, телющились один на одного. Данило вперто відмовлявся справляти нужду. Схоже, він просто не міг надзюрити в штукенцію, яку любив надягати собі на голову і яка, на його думку, страшенно йому пасувала. Просидівши так скількись часу, думаючи, що малий здійняв фальшиву тривогу, Діана чи Гена знімали Даню з горшка і заправляли штанці. Після цього Данило відходив на п’ять кроків і з виразом непередаваного полегшення на личку спускав у штани вміст сечового міхура чи кишечника. І не було на те ради. Діана намагалась відволікати його, викликаючи в малого напади веселощів під час сидіння на горщику; Гена погрожував, що не дозволить встати, поки не попісяє, але нічого не допомагало. Підгузки не вирішували проблеми: коли Даня почав ходити, зробився більш активним, вони стали натирати йому ноги.

Діана знала, що малий хоче пісяти: він не пісяв уже зо дві години, а за цей час випив немало та ще й з’їв три мандаринки. Притиснувши трубку плечем, жінка насупилась й удруге вказала пальцем на горщик. Данило замислився, а потім затято помотав головою. «Ні». Діана швидко оцінила відстань, вигнулась, наче гімнастка, натягнувши на максимум телефонний дріт, схопила сина за руку і легенько потягнула на себе. Одночасно лівою ногою штовхнула до себе горщик. Даня дозволив виконати всі маніпуляції, не пручаючись, з незламним «як ви мене дістали» виразом на лиці. Стягнувши з малого колготки, Діана віртуозно втулила його попу в горщик.

«Фух, півсправи зроблено!»

— Діано, ти мене слухаєш? — Анатолій Захарович очікував реакції на свої слова.

Вона чула Реву, розуміла, що він запитав, але перед очима стояло застигле від напруження обличчя сина. У малого аж очі випирали, так йому хотілось спорожнитися. По «5-му» встигли тричі повторити, що літак був українським, виробленим на заводі «Авіант», але Діані було не до того.

«Давай, Данько, давай! Попісяй! Ну, не доїти ж мені тебе, як корову!»

Хлопчик спробував устати, але мама міцно тримала його на горщику.

Несподівано Данило підняв брови і ще ширше розплющив оченята. Страдницький вигляд змінився здивованим, а потім — наче зраділим.

«Невже?» На радощах Діана не стрималась і…

— Пісь, пісь, пісь!

Пауза.

— Діано?! — з телефону.

«О-о-от, блін!!» — жінка тільки зараз усвідомила, що досі притискає слухавку плечем до вуха.

— То я не вам, Анатолію Захаровичу!

— А кому? — «Бляха, я ще такої херні не чув!»

— Данилу Геннадійовичу, — ляпнула Діана і тут-таки кашлянула, тлумлячи сміх, — ну, тобто, моєму дворічному синові.

— А-а, — Рева помовчав. У той момент він пересилював бажання вліпити потиличник Григорію Авер’янову, який сидів у кріслі навпроти. — Може, я пізніше наберу тебе? Поки ви там усе з’ясуєте з… Данилом Геннадійовичем.

— Ні-ні-ні, — злякано залопотіла жінка. — Не зважайте, будь ласка, ми закінчили, і я вас уважно слухаю, — нічого вони не закінчили, на дні горщика було сухо, як у Сахарі, але щось підказувало жінці, що вдруге Анатолій Захарович не телефонуватиме. Такі люди по два рази не повторюють. І не телефонують.

— Літак. Що розбився. У Франції, — розсерджено повторив Анатолій Рева, шматками випльовуючи окремі слова.

— Так, так, розумію, Анатолію Захаровичу, — Діана несвідомо кивала головою, наче президент ДП «Аронов» міг бачити її. А тоді швидко задерла ногу Данила Геннадійовича, щоб знову переконатись: в горшку сухо — жодної краплинки вологи.

— Це «ААРОН 44».

На одну коротку мить та частина свідомості, що відповідала за спілкування з шефом, вибухоподібно розширилась, заповнивши всю голову, і Діана забула про сина.

— Що?!

— Це наш літак. І якщо ти стежила за тим, як ідуть справи в АНТК, — «…у чому я дуже сумніваюся…» — то, мабуть, знаєш, що це один із перших літаків, переданих нами французам.

— Господи…

Сюжет по «5-му» закінчився. Діана похапцем перемикала канали, шукаючи який-небудь інший випуск новин. Нарешті надибала щось російське, здається, «Вести» на «РТР», де якраз йшлося про авіакатастрофу «ААРОНа 44», — не найкращий варіант у сенсі достовірності інформації, проте вишукувати щось ліпше не було часу.

— «Франс Континенталь» розпочала комерційну експлуатацію позавчора, — сказав Рева.

— Це літак мого батька, — Діана стояла як оглушена. Редактори новин на каналі «РТР» розмістили під картинкою трохи більше тексту: «В катастрофе украинского самолета погибло 49 человек». — Жахливо… Боже, як це жахливо… — вона почувалась так, наче сто років назад забула, як дихати.