Жорстоке небо - Страница 46

Жінка погодилась на мирову:

— Гаразд, можеш не їсти, тільки не верещи, — нагодувати Данила вона ще встигне. Точніше, тоді вона думала, що встигне. Діана повернулась до столу, за яким сидів Артем: — Тьомо, а ти? Котлетку хочеш?

— Я хочу яєчню, — не відволікаючись від малювання, прогугнив чотирирічний Артем.

«Правильна відповідь!» — подумки підколола себе Діана, намагаючись не дивитись на пересмажені котлети.

— З ріденьким жовтком?

— Угу.

— Добре, зараз буде тобі яєчня…

Жінка підступила до холодильника і дістала картонну коробочку з яйцями. Щойно вона поставила її на стільницю, кімнату заповнило футуристичне пілікання стаціонарного телефону, що стояв на невисокій тумбочці під телевізором.

Краєм ока зиркнувши на настінний годинник, Діана підійшла до телефону і з легким хвилюванням (Гена?.. це має бути Гена…) зняла трубку.

— Алло.

— Діано? — то був не Гена, бо прозвучав грубий і жахливо втомлений чоловічий голос. Голос із далекого іншого життя, який жінка не спромоглася зіставити із жодним знайомим обличчям.

— Так, це я.

— Діано, доброго ранку! Це Анатолій Захарович Рева, я… ем… я не надто рано? Не розбудив тебе?

Від несподіванки Діана впустила слухавку, ледве встигнувши піймати її перед тим, як та впала на підлогу, і похапцем приклала назад до вуха. Мозок увімкнувся, наче вона одним махом перехилила чашку найміцнішої кави, спалахнув феєрверками припущень, жодне з яких, утім, не пояснювало, з якого дива президент ДП «Аронов» особисто зателефонував їй додому за кілька днів до виходу на роботу.

— У… я… та ні, зовсім ні… не сплю з шостої… і… і вам доброго дня! — наметаним оком Діана зауважила, як Данька, ледь розставивши і зігнувши ноги в колінах, поліз рукою в труси і взявся замислено термосити свої причандали. «Хоче пісяти», — фоново, на автоматі, відзначила вона.

— Це добре, — Анатолій Захарович промовив тоном, який давав змогу однозначно говорити, що йому насправді начхати, розбудив він Діану чи ні. — Ранкові новини бачила?

— Н-ні, — обережно відказала жінка.

— Увімкни телевізор, — владно і водночас якось зацьковано попросив Рева.

На мить Діана відчула полегшення. «Це щось, пов’язане з батьком. Можливо, в АНТК зняли сюжет у пам’ять про нього і зараз крутять по якомусь із задрипаних каналів на кшталт «Культури» чи «Першого національного», — не випускаючи трубки, вона дотягнулась до дистанційного пульта й увімкнула телевізор. — Хоча «Перший національний» усе ж краще, ніж нічого! Мабуть, Анатолій Захарович захотів, щоб вона також подивилась, побачила, як вони цінують… чи то пак, цінували її…»

Телик засвітився — той самий «М1», тільки тепер замість придуркуватого Дзідзьо на екрані витанцьовувала Селена Ґомес.

— Умикай «5-й», — обірвав потік Діаниних думок Рева, — або «24-й» канали новин.

Діана сто років не дивилася новин і взялася квапливо перемикати канали, навмання шукаючи «5-й» або «24-й». Зрештою, натрапила на «5-й канал»: саме почався восьмигодинний ранковий «Час новин». Зосередившись на тому, що може сказати Анатолій Захарович, жінка не слухала диктора, а тому не зразу зрозуміла те, що проступило на екрані. Камера рухалася вздовж обвуглених і сильно покорчених решток літака, обрамлених кучугурами брудного снігу. На задньому тлі тягнулася стіна невисокого аеропортового термінала, на що вказували висувні рукави-коридори, які, наче хоботи, витикалися зі скляної будівлі. Літаків не було біля жодного з рукавів. Згарищем тинялося кілька чоловіків у напнутих поверх зимових курток яскравих оранжевих жилетах із написами «BEA» на спині, які щось понуро видивлялися серед уламків.

Редактори «Часу новин», певно, вирішивши, що тексту, озвученого автором сюжету, цілком достатньо, у титрах внизу екрана поставили всього два слова: «Париж, Франція».

Діана помітила шматок металу, подібний на вінґлет, якими закінчуються краї крил, в іншій обгорілій купі розрізнила щось схоже на стійку шасі (пара коліс, сплющений, немов на ковадлі, гідравлічний амортизатор), але здогадалась про те, що дивиться на останки вщерть розтрощеного авіалайнера тільки тоді, коли кадр змінився. Оператор перемкнувся на іншу ділянку аеропорту. На екрані постала будівля — ангар з написом «AUX FIRE STATION», біля якої лежала почорніла від сажі, але не так сильно потовчена хвостова частина літака. Високий вертикальний стабілізатор і правий горизонтальний із дивом непошкодженим рулем висоти не залишали жодних сумнівів: цієї ночі в Парижі розбився пасажирський літак.

— Що бачиш? — нетерпляче затріщало в трубці.

— Показують авіакатастрофу, — ледь чутно прошепотіла жінка.

«Показують місце авіакатастрофи», — подумки виправив Анатолій Захарович. І тут-таки зміркував: «Цікаво, яким місцем думав Авер’янов, коли вирішував відправити до Франції доньку Столяра?»

Данило тим часом застиг посеред кімнати, по-качиному витягнувши губи і замислено втупивши погляд у стелю. Долоню від промежини не забирав. У ту мить Діанина свідомість розкололась: одна частина лишалась прикутою до кадрів, що показували по телевізору, і до голосу шефа у слухавці; а друга цілковито перемкнулася на сина. При цьому жінка старалась, як могла, щоб перша частина свідомості, яка завмерла в очікуванні того, що скаже Анатолій Рева, була принаймні не меншою за другу, що спостерігала за Данькою, проте марно. Данило важив для неї більше, ніж малозрозуміла катастрофа у Франції. Покосившись на сина, Діана збагнула, що зараз станеться: ще півхвилини — і Даня надзюрить у колготки, організувавши посеред кімнати симпатичну калюжку теплої сечі.