У вересні 2013 року авіабудівний концерн «Аронов» представив нову модифікацію «сорокчетвірки» — «ААРОН 441» — із подовженим фюзеляжем, збільшеною до 75 чоловік пасажиромісткістю і дальністю польоту 4 300 кілометрів. Літаки замовили кілька азійських і південноамериканських компаній.
Остаточний звіт обсягом 500 сторінок французька агенція ВЕА опублікувала 22 січня 2014 року. Агенція підтверджувала, що причиною катастрофи українського літака стала низка незалежних факторів: погані погодні умови в ніч катастрофи; втома та психологічні проблеми водія снігоочисника; наявність у диспетчерській залі двох змін, які, не передавши повноваження, лише заважали одна одній; неоднозначність команди диспетчера, яка, ймовірно, тільки посилила дезорієнтацію і замішання водія снігоочисника; а також конструкторські недоліки літака, який розбився. Дії пілотів визнано абсолютно адекватними та своєчасними: якби не поєднання несприятливих умов, які спричинили п’ятисекундну блокаду паливної системи і двигунів, «ААРОН 44» і всіх його пасажирів можна було врятувати.
Троє пасажирів, які вціліли під час зіткнення, повністю відновилися. Вероніка Морель повернулася на комерційні авіалінії і зараз працює стюардесою в компанії «Air France».
Наступного дня після арешту Авер’янова Діана Столяр написала заяву про звільнення з ДП «Аронов». Улітку 2013-го на залишені татком гроші вона відкрила салон візажу.
У квітні 2013-го Марсель Лакруа перебував в Україні, але, переважно через зайнятість Діани, так і не побачився з українкою.
1 серпня 2013-го Гена Ковпачок і Діана Столяр офіційно розлучились. Діти живуть з Діаною. Гена і Діана продовжують спілкуватись.
Після Діаниного відрядження до Франції в Грубодупенка безповоротно розладнався життєвий ритм. Якийсь час котяра йшов з дому, коли хотів, і повертався, коли заманеться, влаштовуючи істерики, якщо Діана залишала його вдома самого — навіть на кілька хвилин, щоб винести сміття чи перевірити пошту. Характер Грубодупенка зовсім зіпсувався, він почав без причини кидатись на Данила й Артема, за що регулярно отримував рушником по морді. Пройшло кілька тижнів, і Діана зрозуміла, що кіт перестав бути домашнім і що сама лише його присутність страшенно її дратує. У липні, відчувши безповоротну зміну в ставленні до себе, Грубодупенко пішов з дому і не повернувся. На початку осені Діана якось бачила його у дворі багатоповерхівки, але рудий котяра був зайнятий тим, що підкрадався до голуба, і не зауважив колишньої хазяйки.
Куплені Діаною джунгарики так розплодилися, що Гена не встигав роздавати їх друзям і родичам, через що почувався власником хом’ячиної ферми.
На початку березня Геннадій найнявся нічним сторожем крутого фітнес-клубу на Нивках. Платили непогано, крім того, чоловік міг без відриву від «роботи» багато читати. Гена нарешті взявся за те, з чого починається кар’єра професійного письменника: став вдумливо читати книги. За місяць Геннадій «доріс» до того, щоб нотувати прочитане, фіксуючи, що саме вразило, а через що той чи той епізод видавався затягнутим. Попереду чекало чимало роботи. Попри те, що чоловік знаходився за п’ять років від моменту, коли почне бачити відмінності між добре й паскудно написаним текстом, років за вісім від контракту із серйозним видавництвом і років за п’ятнадцять від національного бестселера з власним ім’ям на обкладинці, він обрав правильний шлях. Не факт, що він пройде той шлях до кінця, не обламавшись чи не застрягнувши десь дорогою. Всяке буває — це життя. Але на цей раз Гена пообіцяв собі, що принаймні спробує не налажати.
17 травня 2013—20 травня 2014
Рівне — Москва — Самарканд (Узбекистан) — Ладижин (Вінницька область, Україна) — Рівне
«Жорстоке небо» для мене — не просто новий трилер, а особливий, по-справжньому знаковий роман. По-перше, книга, яку ви тримаєте в руках, — цілком і повністю про літаки, а я давно хотів написати роман про авіакатастрофу. Гадаю, якщо ви читали трилери «Бот» чи «Твердиня», то зауважили, що в кожному романі N-ну кількість епізодів я відводжу для опису сучасних — найбільш вражаючих і дивовижних — літальних апаратів: «B-2 Spirit», «F-22 Raptor», «V-22 Osprey», «Ми-17» тощо. Не можу втриматись, нічого не можу із собою вдіяти, це, реально, якась підсвідома одержимість, — але я люблю літаки і радий, що нарешті виклав на папері історію, яку виношував, виліплював у голові більше ніж два роки. «Жорстоке небо» з’явилось на світ не через любов до книжок про літаки (насправді у світі таких зовсім мало, якщо порівнювати з детективами, чи любовними романами, чи навіть книгами, які чорнороті критики називають «високою» літературою), 130 000 слів «Жорстокого неба» опинились на папері саме завдяки моїй одержимості авіацією. Я багато літаю; мені пощастило політати ще в радянський час на «Ан-2», «Ан-24», «Як-40», «Ту-134», і пригадую, що ще тоді, у дитинстві, я не міг відвести захопленого погляду від лайнерів, які, ревучи двигунами, відривались від злітної смуги. Я не міг зрозуміти, яким чином жорстка конструкція зі сталі й алюмінію, яка важить кількадесят тонн, не махаючи крилами, підіймається в розріджене повітря, котре ледве втримує пір’їну. Уявіть 70-тонне безладне нагромадження сирої, необробленої сталі, алюмінію, композитних матеріалів, скла, пластику, шкіри й тканини. Уявили? А тепер уявіть 70-тонний досконалий «Boeing 737-800». Я виріс і опанував усі основоположні принципи аеродинаміки, всі закони фізики, всі принципи конструювання, що забезпечують перетворення першого на друге, але досі не можу повірити, що ВОНО, БЛЯХА, ЛЕТИТЬ, з по-дитячому невимовним захватом спостерігаючи, як гостроносий пасажирський лайнер підіймається в небо. Це якась довбана магія, і якщо ви поділяєте мою думку, якщо ви задираєте голову щоразу, коли з неба долинає звук авіаційних двигунів, я вірю, що ця книга вас не розчарувала.