Жорстоке небо - Страница 134

134

— Ваш чоловік… їхній батько… він помер?

— Е… — Діана здригнулась, уявивши Гену в труні. Хай як сильно вона ненавиділа і зневажала Геннадія, але смерті йому не бажала. Ніколи. — Ні… Я вигнала його.

— Тоді нічого ви не розумієте! — очі Марини покруглішали, висунувшись з орбіт. Слова вилітали з недобрим шипінням: — Як ви можете порівнювати?.. Як… Як можна таке казати?..

Голос господарки пішов хвилями. Він вигинався і тремтів, неначе довжелезний міст, що ввійшов у резонанс із зовнішньою силою й от-от зруйнується через те, що частота його власних коливань збіглась із частотою подразника. «Тільки не зараз, Марино! — подумки благала Діана. — Будь ласка… прошу вас… тільки не зараз!»

Жінка стрималася. Набравши в груди повітря, вона стисла пальцями стільницю і сухо, на одному подиху, випалила:

— Чому ви прийшли?

— Я намагаюсь відновити події того вечора, коли загинув ваш чоловік, усі події, що передували фатальному зіткненню, і… дещо не збігається.

— Ви покараєте винних? — очі Марини запалахкотіли. — Пообіцяйте, що зробите так, щоб усіх причетних до авіакатастрофи притягнули до відповідальності! Я розумію, що хлопчина за кермом снігоочисника ні в чому не винен. Але ж був хтось, хто випустив його на льотне поле, хтось, хто через недбальство дозволив йому виїхати на діючу смугу…

Діана втямила, що господарка не слухає її, і заговорила рішучіше:

— Марино, мені здається, катастрофу можна було відвернути. Звісно, безпосередню відповідальність покладено на служби аеропорту Париж-Північ, але є неув’язки, що не дають мені спокою. Щось негаразд у записах «чорної скриньки», і поки що я не спромоглася зрозуміти, що саме. Я переконана: Радислав Ротко і Метью Ріґґсон могли зреагували вчасно, мали час, щоб скасувати посадку і повести літак на друге коло, але з якоїсь причини цього не сталося. Я прийшла до вас, щоб дати прослухати запис…

Тепер уже Марина обірвала співрозмовницю:

— Ви хочете сказати, що винен Радислав?!

Діана клацнула зубами, ледь не відкусивши кінчик язика. Вона геть не очікувала, що Маринині думки потечуть таким руслом. Катастрофічно неправильним руслом.

— Ні, ні! Марино, я не це мала на увазі!

Лють перекосила обличчя господарки. Верхня губа по-вовчому задерлась, відкривши верхній ряд зубів. Нижня затрусилася, зрештою затремтіло все підборіддя. Карі кришталики розширились, затопивши лиховісною чорнотою очі. Марина скидалась на божевільну:

— Ви, як завжди, хочете спихнути все на пілота?!!

«Господи, що я наробила?!»

— Марино, вислухайте мене…

— Ви припхались до мене в дім, посадили навпроти фотографії загиблого чоловіка і намагаєтеся довести, начебто це він винен у тому, що на злітну смугу викотився гігантський снігоочисник?! — тремтіння з нижньої щелепи передалось на решту тіла. Марину трусило як у пропасниці. З грудей на шию поповзли червоні плями з розкошланими, немов у грозових хмар, краями.

«Все, — подумала Діана. — Усе пропало. Я ж знала, що не варто було сюди йти». Кисле розчарування затопило груди. Діана більше не відповідала, розуміючи, що Марина не почує її слів, але здаватись не збиралася. Правою рукою вона схопила кінець приєднаного до «яйця» дроту і, притримуючи плеєр лівою, встромила штекер у триміліметровий роз’єм.

— Ви… — раптом крик обірвався, і наступне слово дружина Ротка промовила тихо, з лячною холодністю. — Геть… Геть з мого дому, суко.

«Пан або пропав», — Діана відчувала, що наривається, що переходить усі межі, будь-якої миті Марина може кинутись на неї, взявшись висмикувати волосся, але не могла піти, не спробувавши отримати відповідь. Радислав Ротко мертвий, йому нічим не допоможеш, зате відповідь Марини — жінка була в цьому впевнена — матиме вплив на життя тисяч і тисяч людей, майбутніх пасажирів «ААРОНа 44».

Учепившись поглядом у скривлене обличчя вдови, Діана випалила:

— Усе, чого я хочу: щоб ви підтвердили, що на записі голос вашого чоловіка.

І натиснула кнопку «PLAY».

Збоку «яйця» спалахнула втоплена в пластик ядучо-синя лампочка. Динамік захрипів, Діана викрутила гучність на повну.

На «iPod Shuffle» був лише один MP3-файл — оцифрований запис переговорів у кабіні «ААРОН 44» рейсу 1419. Спершу кімнату заповнило затушоване гудіння авіаційних турбін, змішане з шумом повітря, що треться об фюзеляж, а тоді залунали фрази:

— «Ме́те, не шарпайся, — англійська з виразним акцентом. — Ми на глісаді. За чверть години питимемо каву в кімнаті для відпочинку».

У Марини двічі вирвався химерний кавкаючий звук. Складалося враження, що замість повітря вдова силкується заковтнути воду чи в’язке желе. Погляд перемістився з Діани на яйцеподібний динамік.

Пролунав голос другого пілота:

— «Сімдесят метрів… Де вона?»

І знову командир екіпажу:

— «Все в нормі… Видивляйся».

— О, Боже… — прохрипіла Марина, тягнучись рукою до динаміка, але не торкаючись його. З очей ринули сльози. Півсекунди назад повіки були сухими, немов шерстю натерті, а тепер сльози збігали щільною вервечкою, наче хтось вичавлював їх, краплина за краплиною, з невидимої піпетки. Сльози лишали по собі нерівні блискучі сліди на щоках.

— «Є…Є візуальний контакт! — радів Метью Ріґґсон. — Бачу вогні смуги».

— «Підтверджую. Сідаємо!»

— Це він… — одними губами промовила Марина. — Він завше говорив із кумедним акцентом, надміру пом’якшуючи англійські звуки, які не вдавалось вимовляти правильно.

134