Жорстоке небо - Страница 133

133

— Це фільм жахів? — кліпаючи, промовила гостя. Так, наче залежно від відповіді Марини, картинка на пласкому екрані могла змінитись на мультики про Дональда Дака.

Очі вдови забігали, вона мимовільно торкнулась пальцями губів, потім носа.

— Я… е… я не знаю, чи це правильно, — голос нарешті став забарвленим, у ньому проклюнулися хоч якісь емоції. — Але інакше не можу. Радислав… він… — Марина схлипнула, Діана легенько прикусила губу, бідкаючись, що вкотре, сама того не бажаючи, зачепила відкриту рану. — Він іноді дозволяв Оленці дивитись фільми жахів. Їй лише дванадцять, але вона обожнює хорори. Їй подобається, коли страшно. Я впиралась, але Радислав вважав, що страх — це просто сильне почуття, таке ж, як кохання чи голод, — жінка похапцем ковтнула повітря, наче боялась, що, лишивши легені відкритими, випустить усе, що накопичилось у ній протягом останніх днів, і це розірве її на шмаття. — Я не знаю, чи правильно роблю, — Марина наче просила вибачення, — просто ці кляті фільми — це єдине, що відволікає її від… від…

— Можете не пояснювати, — Діана намагалась, щоб її голос звучав якомога більш м’яко. — Я не звинувачую вас. Я лише… здивувалась.

Марина Ротко не чула її.

— Я дозволила Оленці їх дивитись, бо інакше… вона плаче. Плаче постійно відтоді, як нам повідомили про смерть Радислава. Тому я думаю, що краще хай так… Мені здається, фільми дають змогу їй змиритися з утратою.

— Усе правильно, — Діана ступила крок у напрямку кухні, ненав’язливо показуючи, що цю тему можна не обговорювати.

Марина шморгнула носом, розвернулася, й обидві жінки зайшли до просторої кімнати, розділеної на дві неоднакові за площею частини столом у формі барної стійки. Над столом на спеціальному металевому тримачі висіли різноманітні фужери й келихи. Справа була кухня. Зліва знаходилася зала, нині порожня, за винятком трьох високих стільців і білого шкіряного дивана. Стіни тієї частини, що слугувала кухнею, були стилізовані під необроблену цегляну кладку.

Біля дальньої кромки стола, що впиралась у стіну, стояла фотографія Радислава Ротка — усміхненого, у льотній уніформі; нижній кут рамки обв’язаний чорною стрічкою.

Діана обнишпорила очима порожню кухню, але не знайшла ані столових приборів, ані слідів приготування їжі.

Марина нечутно оминула Діану, підсунула один зі стільчиків до витягнутого стола, всілась на нього і лише тоді жестом запросила сісти гостю. Діана пересунула другий стілець і вмостилась навпроти вдови. Потому, намагаючись не привертати увагу господарки, непомітно виклала на мармурову стільницю те, що стискала в правій руці: крихітний «appl’івський» плеєр «iPod Shuffle» — квадрат сірого пластику завтовшки три міліметри з фірмовим білим кільцем на лицьовому боці — і невеликий динамік у формі яйця матово-синього кольору з уже під’єднаним кабелем. Яйцеподібну колонку Діані подарував батько років вісім-дев’ять тому, повернувшись з відрядження із Китаю. «Яйце» можна було під’єднувати до будь-якого програвача чи плеєра, після чого воно розсилало звукові хвилі рівномірно у всі напрями. Верхня половина яйцеподібної оболонки була відділеною від нижньої і піднятою на гумовій пружині, що забезпечувало збільшення сили і кращу якість звуку. Загалом «яйце» було непрактичною іграшкою, втім, вісім років тому мало хто в Києві міг похвалитися наявністю такої цяцьки, тож Діана носилася з ним і вдень, і вночі, тягала до університету, хизуючись перед одногрупниками. Останні кілька років китайський динамік припадав пилюкою в нижній шухляді Діаниного столу посеред купи інших непотрібних і давно забутих речей. Жінка згадала про нього, коли усвідомила, що мусить відвідати Марину Ротко, і зраділа, виявивши, що динамік працює. «Яйце» якнайкраще підходило для того, що вона хотіла зробити: Діана не тішила себе сподіваннями, що їй пощастить всунути у вухо Марини навушник, а тягти з дому колонку «SPS-622» було ще тим безглуздям.

Марина поставила лікті на стіл і, ігноруючи викладені гостею речі, вперла погляд у стільницю за кілька сантиметрів від краю стола. Стала терти скроні долонями. Не пучками пальців, а саме долонями. У цьому жесті було стільки безнадії й розпачу, що Діана довго не наважувалась заговорити.

Вони просиділи мовчки зо три хвилини, чуючи, як у кімнаті, де Оленка додивлялась «Спуск», лунало глухе гарчання й тріщали спецефекти, після чого Марина відвела долоні від обличчя і перепросила:

— Пробачте, що не пропоную вам чаю чи кави… Немає сил шукати кавоварку серед запакованих речей.

— Усе гаразд, — Діана вдруге відчула непевність та каяття: не слід було приходити. У смітнику неподалік мийки вона побачила зіжмаканий паперовий пакет з усміхненим личком, логотипом мережі ресторанів японської їжі «СушиЯ», і здогадалась, що всі ці дні Марина з дочками харчується, замовляючи їжу телефоном.

Вдова неквапно здійняла голову і перехопила погляд Діани:

— Ви розслідуєте авіакатастрофу?

— Так, — гостя підібралась, наче кішка перед стрибком, відчувши, що настав момент для головного, але… більше нічого не сказала. Діана з легким роздратуванням усвідомила, що не готова до розмови.

Погляд Марини «поплив» праворуч, ковзнув по стільниці і зупинився на портретові Радислава. Жінка видала ротом дивний звук, наче похлинувшись повітрям:

— Я не знаю, що тепер з нами буде. Не знаю, як житимемо без нього.

— Я вас розумію, — ледве ворушачи язиком, промовила Діана. — У мене теж двоє дітей — хлопці. І я також виховую їх сама.

Вдова відвела погляд від перев’язаного чорною стрічкою портрета:

133