Жорстоке небо - Страница 116

116

Сконцентрувавшись на питанні про час переходу двигунів у злітний режим, Діана не зауважила, що наказ Радислава про скасування посадки і момент, коли він помітив перешкоду, розділяло майже чотири секунди.

— Справді… Я цього не помітила, — жінка подумки порахувала до чотирьох. Один… два… три… чотири. Чотири секунди — це довго. Це просто купа часу! — Чому Радислав не зреагував відразу? Чому стільки вагався?

— Думаю, він не осягав снігоочисника. Бачив його, але не усвідомлював його наявності..

— Як таке може бути? — здивувалась Діана.

Марсель взявся пояснювати:

— Світ, яким його бачить наша свідомість, — це не зовсім те, що бачать наші очі. У людському оці є різні типи світлочутливих клітин, які незалежно між собою сприймають інформацію про колір, форму та переміщення об’єктів у полі видимості. Зібрана інформація у вигляді електричних імпульсів по зоровому нерву надходить до мозку. Так ось, якщо ці імпульси перехопити до того, як вони дістануться мозку, і спробувати їх обробити, то отримана картинка буде мати вигляд сукупності розмитих різнокольорових плям, які хаотично рухаються, напливаючи одна на одну. І це саме те, що ми реально бачимо. Яким же чином ми розрізняємо обличчя, впізнаємо предмети? Яким чином у людській свідомості вибудовується чітка й недвозначна картина навколишнього світу? — поставив запитання француз і тут-таки на нього відповів: — Уся справа в моделях. У мозок людини закладено певні алгоритми; за отриманими імпульсами мозок створює модель, яку й показує свідомості. Формування моделі припадає на час дитинства, а вдосконалення алгоритмів їхньої побудови триває протягом життя. Фактично, наш мозок навчився вгадувати, розпізнавати, що бачать очі, і передає свідомості досконало намальовані картинки. Завдяки цьому ми бачимо, читаємо, розрізняємо. Іноді моделі нас ошукують. Існує гіпотеза, нібито індіанці з Карибських островів, де вперше висадився Колумб, певний час не бачили кораблів, які наближалися до берега, бо не усвідомлювали, на що дивляться. Мозку аборигенів не було з чим порівнювати, асоціювати щойно зафіксовані візуальні образи, у них не було моделей кораблів, тому свідомість їх проігнорувала. Я думаю, щось подібне сталося з Радиславом: він дивився на «Øveraasen», його очі сприймали машину, але мозок відмовлявся усвідомлювати побачене.

— Звідки ти знаєш це все?

— Я ж старший слідчий, — мляво реготнувши, прогудів здоровань.

Діана і собі посміхнулась, згадавши, як підсвічуються очі Марселя, коли він сміється.

— Ти чула сигнал у кабіні? — несподівано запитав француз.

Вона тримала в руках аркуш зі стенограмою, де невідомому сигналу, який пролунав у кабіні, виділили окремий рядок.

— Так.

— Я виніс його окремим рядком у текстовій розшифровці.

— Бачу.

— Здогадуєшся, що він означає?

— Ні. Ти ж знаєш, я насправді не спеціаліст з «ААРОНа 44»… А ти?

— Уявлення не маю. Через те я й виділив сигнал. Спрацювала сигналізація — це означає, що щось трапилося, і я мушу знати, що саме. У «Франс Континенталь» немає авіатренажерів, а ганяти єдиний «ААРОН 44», щоб визначити, що там у ньому бемкнуло, недоцільно. Тому разом із записом я надішлю до АНТК офіційний запит стосовно сигналу. А загалом мушу визнати, що ми не просунулись ні на крок.

— Усе одно мене не полишає дивне відчуття, ну… наче ми щось прогледіли в записі.

— Якщо щиро, то мене теж. Я навіть…

Діана не почула, що хотів казати Марсель, бо зі спальні долинув заливистий плач Данила.

— Марселю, вибач, мушу йти, — сказала вона, підхоплюючись з дивана.

Схоже, француз розчув у телефоні дитяче рюмсання.

— Я все розумію, — сказав він. — Бувай! Телефонуй, якщо раптом щось.

Відкидаючи телефон на канапу, Діана ще пам’ятала, що повинна нагадати Марселю про незнайомця, випадково знятого фотографом на летовищі, запитати, що сказав про нього Пеллерін. Та через секунду, влетівши в спальню, забула про все: на перший план виступили важливіші проблеми — заспокоїти Даню, доки малюк не розбудив старшого брата.

Відкинувши ковдру, вона взяла хлопчика на руки і пригорнула. Той зразу заспокоївся і, повністю засунувши великий палець до рота, тихо засопів. Заколисуючи Даню, вона ходила туди-сюди кімнатою і ніжно погладжувала сина по спинці.

49 18 лютого 2013, 23:12 (UTC +2) Микільська Борщагівка, Київ

Приспавши Данила, Діана повернулась до зали і лягла на диван. Комп’ютер працював. Вона не вимикала його, відчуваючи, що першої-ліпшої миті їй заманеться прослухати запис спочатку. Розмові пілотів чогось бракувало, якась поки що невидима деталь спотворювала, деформувала, немов криве дзеркало, загальну картину аварії, і, на думку Діани, ця деталь абсолютно не стосувалася беззмістовного переполоху в кабіні після команди Ротка про скасування посадки. Щось було негаразд у самому записі, а не в тому, як говорили пілоти.

Невдовзі Діана підвелась і пересіла за комп’ютер, щоправда, не для того, щоб слухати файл flight_FC1419_last_2_minutes.mp3. Вона розуміла, що на цей момент запис розмови пілотів рейсу 1419, — єдиний, який їй довелося будь-коли чути. Відтак, їй немає з чим порівнювати. Жінка запустила Google з наміром знайти стенограми діалогів інших екіпажів у критичних, аварійних ситуаціях і порівняти їх із тим, що коїлося в кабіні рейсу 1419.

Діана відбирала і зберігала на жорсткий диск лише текстові файли. Аудіозаписи також траплялися, проте вона не хотіла їх слухати. По-перше, її цікавило лише закінчення розмов — останні репліки перед завершенням запису, тобто коли екіпаж розумів, що літак неминуче розіб’ється і, відповідно, жити їм залишилось лічені секунди; а працюючи із текстом, легше виділяти й копіювати потрібні шматки. По-друге, читати все ж легше, ніж вислуховувати голоси мерців.

116