Жорстоке небо - Страница 105

105

«Можливо, я не знаю його особисто, але я точно його десь бачила!»

Схопивши телефон, Діана поспіхом надіслала Марселю смс-повідомлення:

«Зустрічаємось о 13:30 на Place de la Concorde. Візьми ноут з УСІМА фотографіями з місця катастрофи /D».

42

Діана більше години переглядала принесені Марселем фотографії. Знімків виявилось надзвичайно багато — вони займали більше ніж 14 гігабайтів на диску, при тому, що об’єм кожної фотографії не перевищував 3—4 мегабайти.

Марсель сидів навпроти, допивав третю чашку капучіно і нудьгував. Діана не сказала йому, що шукає.

Нарешті за півтори години після того, як вони, з жалем покинувши залиту сонцем Place de la Concorde, заскочили до кав’ярні на вуличці святого Флорентина, Діана відставила ноутбук, відкинулась на спинку і сказала:

— Усе.

— Знайшла, що хотіла?

— Ні.

На жодній іншій фотографії незнайомця в цивільному не було. Діана вирішила не розповідати Марселю про те, що шукала, хоча відчуття, наче вона вже зустрічала людину, яку побачила на фотографії, не зникало. Сам француз нічого не розпитував.

Її роздуми перервав черговий дзвінок. Діана із роздратуванням зиркнула на мобілку, міркуючи про те, що ці штуки повинаходили для того, щоб вони служили людям, а не для того, щоб люди ставали їхніми рабами. Телефонував Авер’янов. У Діани стисло грудну клітку від недоброго передчуття.

— Хто це? — Марсель помітив, як змінився вираз її обличчя.

— Мій бос з АНТК.

Діана натиснула «Прийняти виклик».

— ЧОМУ ТИ НЕ БЕРЕШ ТРУБКУ? — накинувся на неї Авер’янов, у думках клянучи себе за те, що стає схожим на дратівливого й вічно нестриманого Реву. Росіянин горлав так голосно, що Марсель Лакруа чув його, сидячи з іншого боку стола. Француз звів брови, зацікавлено втупившись у Діану.

— Я… Григорію Макаровичу… — жінка ще не розуміла, що відбувається.

— Що ти там робиш?! — Авер’янов намагався говорити спокійніше, але не міг. У ту мить йому кортіло задушили Діану. — Що ти собі думаєш, Столяр? Ти на курорт поїхала? Як ти смієш ВИМИКАТИ ТЕЛЕФОН?!

— Я не вимикала, він розрядився. Пробачте, я не…

Фраза про те, що телефон розрядився, видалась Авер’янову геть непереконливою, і він розпалився ще дужче:

— До тебе не можна добитися з учорашнього вечора!

— Я не отримувала жодного повідомлення про ваші дзвінки, — захищалася Діана. — Можливо, були проблеми з роумінгом.

— Не розказуй мені байки про роумінг, Столяр, — Григорій Авер’янов стишив голос, однак злості від того не поменшало, а тому здавалося, що він люто, по-зміїному шипів. Діана ніколи його таким не чула. — Ти розчарувала мене. Ти поводишся так, наче забула, що твій батько давно згнив у могилі і що ніхто більше не робитиме за тебе твою роботу!

Діана зблідла так раптово, що Марсель, злякавшись, поклав свою масивну долоню їй на плече і легенько потрусив жінку. «Ти о’кей?» — одними губами запитав француз. Діана не бачила слідчого. Її очі застигли, ставши сухими, неначе випалена пустельним сонцем слюда, схожими на бездушні кам’яні кульки, а зуби заціпило так, що тиск зі щелеп передавався аж на перенісся.

Вона не зронила ні слова.

— Що це за виставу ти влаштувала на вчорашній нараді? — продовжив Авер’янов. — Як ти поводилася? Я людською мовою звелів ні слова не казати про твої ідіотські підозри! Чорт забирай, я не розумію, чому ти не послухалась? ОКО СНІГОВОГО БУРАНУ! Де ти, в сраку, набралась такої нісенітниці? Мільйонні контракти під загрозою зриву, а тобі закортіло побавитись у Шерлока Холмса! Ти дуже розчарувала мене.

Діана мовчала, мармурово-білими пальцями притискаючи телефон до вуха, думаючи, що, здається, знає, звідкіля Пеллерін дізнався, що вона раніше не брала участі в розслідуваннях авіакатастроф.

— Усе гаразд? — пошепки запитав Марсель.

— Ти мусила захищати літак! — бризнуло з мобілки. — Що на тебе найшло, Столяр?!

— Я захищала літак, — неживим, атрофованим голосом мовила жінка. Очі лишались скам’янілими, але палахкотіли холодним, зловісним вогнем. — Я робила все, що вважала за потрібне.

Голосу в динамікові не стало чути. Авер’янов картав себе за те, що не стримався. Він повинен був триматися спокійніше, принаймні не задувати про її батька, адже Діана ще могла йому знадобитися, стати в нагоді, а натомість він безповоротно налаштував її проти себе. Хоча це вже не мало значення. «Треба було від початку посилати когось іншого, когось свого, більш зговірливого, — з гіркотою міркував росіянин. — Дати більше грошей, розказати все відверто і відрядити до Франції замість того, щоб гратися в кішки-мишки з цією дівулею». Григорій багато думав про це після катастрофи. Проблема полягала в тому, що «своїх» — на сто відсотків надійних — людей у нього не було; зрештою, він вирішив ризикнути і поставив на Діану, покладаючись на її невігластво і недосвідченість. Прогадав. Він та Шафін могли без особливого ризику підкупляти Жерара Пеллеріна: французький диспетчер навряд чи встромлятиме палки в колеса після того, як усе скінчиться, а от в Україні все було не так просто. Розказати відверто — означає відкритися. Відкритися — означає стати вразливим. Авер’янов усвідомлював: не варто сподіватись, що людина стане спільником лише тому, що ти їй усе розповів. Якби обраний ним кандидат виявився надто чесним або таким самим, як Родіон Столяр, фанатичним авіатором, для якого літаки і безпека польотів важать більше за будь-що інше, він би мигцем розповів про все Реві — і французька афера завершилась, так і не почавшись. Ще гірше було б, якби Авер’янов довірився людині з нечистою совістю. Тоді його кандидат тягнув би гроші з нього і Шафіна до кінця своїх днів. Авер’янов ненавидів вводити в систему більше невідомих, ніж у ній є рівнянь, які можна розв’язати, а тому був змушений покластись на Діану Столяр.

105