Жорстоке небо - Страница 98

«Піжон…» — Григорій підібрався, поклавши обидві руки на кермо.

Спливло півхвилини. З «Rolls-Royc’а» ніхто не показувався, «аварійка» продовжувала надокучливо блимати. Спохмурнівши, Авер’янов здогадався, що йому вказують вийти з машини і самому підійти до люксового седана.

Забравши із заднього сидіння чорне кашемірове пальто, росіянин вийшов з машини. Неслухняними руками намагаючись напнути на себе пальто, сутулячись від вогкого холоду, який прослизав до тіла під полами жакета, він подріботів до супердорогого «Фантома».

Задні дверцята беззвучно розчинилися проти ходу автомобіля (за задумом інженерів з «Rolls-Royce», це сприяє легшому й водночас більш ефектному виходу з авто), і з просторого, бежевих тонів салону долинув хрипкий, неприємний голос:

— Сідай.

— Е… — видав Авер’янов, заплутавшись у рукавах пальто. Чоловік не знав, чи йому роздягатись, чи сідати в машину у верхньому одязі.

Ельдар Гараган насмішкувато пирхнув:

— Ти вважаєш, що за такої погоди я захочу місити багно на узбіччях?

— Ні, я…

Олігарх відразливо розсміявся:

— Знімай робу і залазь до салону — покатаємося.

Ледь не відірвавши ґудзики на жакеті, Авер’янов хапливо виборсався з пальто і пірнув у салон «Rolls-Royc’а».

— Добрий день, — привітався він, умощуючись на сидіння на максимально можливій відстані від Гарагана. — Дякую, що виділили мені час.

— Тобі ще ніхто нічого не виділив, — відрубав олігарх. Глибоко заховані під важким лобом жовто-коричневі очі зблискували, як у змії; масивна, розширена донизу щелепа звично випиналася, надаючи немолодому Гарагану по-юнацьки задиристого вигляду. Він дивився вбік, на спинку крісла водія, примушуючи гостя почуватись зайвим. Волосся на скронях було сивим, як і неширока, завтовшки у два пальці, смужка внизу потилиці — під час кожної зустрічі Григорій не міг відірвати погляду від цих дивних, вибіркових просивин. — У тебе тридцять секунд, щоб зацікавити мене, інакше — я обіцяю — це буде остання наша зустріч.

І Авер’янов почав розказувати. Він говорив плутано, затинаючись, пересипаючи мову незрозумілими для співрозмовника авіаційними термінами, несамохіть тиснучись спиною до дверцят, крізь які забрався до салону, і вимахуючи руками. Коли відведені півхвилини спливли, Гараган продовжував слухати, а Авер’янов продовжував розповідати. За хвилину олігарх подався вперед і торкнувся долонею плеча водія. Мотор «Rolls-Royc’а» захурчав і автомобіль рушив з місця, плавно погойдуючись під час руху, наче великий корабель на спокійних хвилях. Вони без поспіху, не з’їжджаючи з правої смуги, подалися на захід у напрямку Житомира.

Григорій описав ситуацію в концерні після катастрофи першого проданого у Францію літака. Потім переповів відомі на цей момент подробиці аварії і висловив побоювання, що за певних умов ситуація може стати неконтрольованою, у результаті чого випливуть неприємні факти, які зашкодять репутації концерну й — у найгіршому разі — загрожуватимуть самому існуванню ДП «Аронов». Чимало з того, що говорив Авер’янов, Гараган не зрозумів, бо, врешті-решт, усе зводилось до недоступних, типово авіаційних тонкощів. Григорій відчув це і взявся по другому колу роз’яснювати, що закордонні контракти на постачання «ААРОНа 44», флагманського продукту компанії, може бути разом скасовано, якщо його побоювання справдяться.

Зрештою Гараган обірвав росіянина і серйозно запитав:

— За яких умов це станеться?

— Якщо розслідування катастрофи затягнеться або якщо… якщо… воно поверне в небажаному для нас напрямі.

Олігарх, як і раніше, не дивився на свого попутника. «Rolls-Royce» від’їхав кілометрів на двадцять від місця, де залишилась «Toyota» Авер’янова.

— Ти говориш, як політик, — з легким відтінком зневаги проказав Гараган. — Я тебе чую, але я тебе не розумію. Я не люблю людей, з якими доводиться напружуватись, щоб розуміти.

Авер’янов відчув, як між лопатками знову збираються холодні краплі. Він нервував. Розмова наближалась до ключового моменту, а йому так і не вдалось переконати Гарагана. Далі тягнути час не було сенсу, і Григорій відважився вальнути навпростець:

— Я не знаю, що скаже пілот, який вижив, коли опритомніє.

— Тобто ти не знаєш, що насправді відбулося під час катастрофи? — Ельдар Гараган уперше за час розмови повернув голову до пасажира. Авер’янов ще сильніше притиснувся спиною до дверцят, краплини поту виступили тепер не лише на спині, але й над куприком. Тільки зібравши в кулак рештки волі, він витримав погляд жовто-коричневих очей.

— На цей момент ніхто цього не знає. — «Цікаво, він десь навчився, розмовляючи, поглядом скручувати у вузол пряму кишку, чи це набутий атрибут, такий, що з’являється у всіх, хто заробив перший мільярд?» — І я сподіваюсь, не дізнається, але…

— Але ти боїшся… — Гараган прискалив око і, повернувши голову, глянув на дорогу попереду.

— Я боюсь, що пілот, не розуміючи, що робить, оприлюднить факти, які похоронять «ААРОН 44» і нас разом із ним.

Кілька секунд Ельдар Юліанович мовчав, туплячись крізь лобове скло «Фантома» на почорнілий від вологи асфальт і беззвучно ворушачи щелепою, а тоді пальнув:

— Чого прийшов?

Григорій Авер’янов розгубився:

— Я ж… я в… в-в…

— Ти ж для чогось забажав зустрітися? Викладай, що задумав!

Авер’янов знав, що хоче сказати, але язик наче всох, перетворившись на зашкарублий шматок мертвої плоті.

— Пілот… — він прошамкав так тихо, що сам не розчув своїх слів.

— Що? — Гараган театрально нахилив голову до росіянина.