Жорстоке небо - Страница 72

— Смерть добряче розгулялась тут минулої ночі, — похмуро промовив Денис.

Діана подивилась на програміста і нічого не сказала.

За кілька секунд «ААРОН 44» досягнув доріжки Ліма-Ромео, розвернувся і поїхав до термінала.

Термінал не працював, тому український літак спинився на відстані двадцяти метрів від ґейта В1, не під’їжджаючи до рукава. Двоє працівників наземних служб поклали колодки під колеса, а спеціальний тягач підкотив до овальних дверей авіалайнера невисокий трап. Розстебнувши ремінь, Діана помітила, що з-за будівлі Термінала 1 вийшли двоє чоловіків і, грузнучи у снігу, оминаючи найглибші нерозчищені замети, попрямували до «ААРОНа».

— Нас зустрічають, — відзначила вона; Денис не почув. Закинувши на плече чималий рюкзак, він поспішав до виходу з літака.

Один з чоловіків, що поспішали до трапа, видався Діані великим незграбою: чималий зріст, масивна голова, довгі руки, дебелий тулуб. Солідності йому додавало довге, до колін, темно-синє пальто і громіздка, кучерява й розкошлана, кучма волосся кольору воронячого крила. Чуприна у здорованя розрослась просто розкішно, цілковито прикриваючи вуха, цупкими завитками сповзаючи з потилиці на шию, нависаючи над бровами. З відстані кількох десятків кроків чоловік змахував на розгодовану (або вирощену на стероїдах, — подумала Діана) копію Пушкіна. Напарник «Пушкіна» був не такий високий і худіший, з видовженим обличчям інтелігента і темними тінями під очима, що впадали в очі навіть зі значної відстані і вказували чи то на хронічну хворобу, чи то на затяжне безсоння. На худих плечах обвисала шкіряна куртка, за гострий ніс чіплялись великі круглі окуляри, що зовсім не пасували до тендітного лиця.

Пілоти «ААРОНа 44» не глушили двигунів, плануючи відлетіти назад до Києва щойно заправляться авіаційним пальним. Другий пілот відчинив двері і випустив Діану й Дениса із салону. На виході перед трапом хлопець раптом схаменувся і пропустив жінку вперед, тим самим виставивши напоказ своє невігластво: на трапі чоловік повинен виходити першим і подавати руку жінці.

Діана першою спустилась на летовище.

Французи, стоячи по кісточки в неторканому снігу, зсутулившись від холоду (певно, тільки-но вийшли з приміщення, — вирішила Діана), зиркали на новоприбулих. Нижчий стискав під пахвою прозору герметичну папку з паперами.

Коли під ногами зарипів сніг, Діана здивувалась, зрозумівши, що «інтелігент», який здавався невисоким і худим, насправді вищий за неї на цілу голову. Він виглядав тендітним і миршавим лише поруч із кудлатим «Пушкіним», який зблизька виявився справжнім гігантом. Його зріст перевищував два метри (з яких сантиметрів п’ять припадало на шевелюру); навіть тупцяючи за кілька кроків від чоловіка, Діана мусила задирати голову, щоб заглядати йому в обличчя. Водночас вона збагнула, що перше враження про те, начебто француз є вайлуватим незграбою, виявилось хибним. Чоловік не виглядав одороблом, його тіло було великим, але пропорційним, на шиї не проступало складок — ознак надмірної ваги, а обличчя мало правильні риси, якщо не зважати на «роздутий», як у Жерара Депардьє, ніс і рельєфне підборіддя з такою глибокою ямочкою, що в неї, здавалося, можна застромити соняшникову насінину. Лице велета відсвічувало приязню, у великих задумливих очах кольору холодної ртуті відбивалося закутане хмарами лютневе небо; тоді як його напарник хмуро зиркав на українців крізь скельця окулярів, а верхня частина його лівої щоки час від часу конвульсивно смикалась.

Обидва французи виглядали сконфуженими, і Діана знала чому. Їх попередили, що з України прилетить жінка, але ніхто з них не очікував, що вона буде настільки молодою (в сенсі — молодою, як на слідчого, якому довірили розслідування такої резонансної аварії). На програміста вони не зважали.

Зрештою, «Пушкін» ступив крок уперед і заговорив французькою.

— Вітаю в Парижі, — поважно прогудів здоровань (Діана вирішила, що голос у нього якраз такий, як вона уявляла), — мене звати Марсель Лакруа, я старший слідчий з ВЕА, і я курую розслідування інциденту, що призвів до катастрофи вашого літака. А це, — велет показав широкою, мабуть, удвічі ширшою, ніж у Діани, долонею на свого супутника, — мій колега Даніель Монін.

— Я Діана Столяр, — представилась Діана, зненацька розуміючи, що не подумала про те, що казатиме про свою посаду. «Менеджер зі зв’язків з іноземними замовниками у відділі маркетингу, продажу та післяпродажного обслуговування» звучить ніби-то солідно, та насправді зовсім не стосується розслідування авіакатастроф. Пом’явшись, вона звернула увагу співрозмовників на напарника. — А це Денис… — ще один прокол: прізвища програміста вона не знала, — …ем-м, він допомагатиме із розшифруванням записів «чорних скриньок».

— Ласкаво просимо! — посміхнувшись, Марсель вручив Діані та Денису візитки. — Ми вас чекали.

Даніель Монін не сказав ні слова, тільки м’яз під оком двічі скубнувся.

— Якщо ви голодні, можемо з’їздити пообідати, недалеко від аеропорту є пристойна забігайлівка, — запропонував Марсель Лакруа. — Заодно я проведу вас через митницю. Це формальність, та все ж в’їзний штамп про прибуття в Шенгенську зону треба поставити.

Діана переклала пропозицію Денису. Позеленілий програміст, який не відійшов від перельоту і раз по раз позирав через плече на останки рейсу 1419, розкидані летовищем, заперечно мотнув головою. Їсти він не хотів.

— Ми не голодні, — сказала Діана французам. — Давайте зразу до справ.