Жорстоке небо - Страница 63

— Що ви сказали?

— Ви мусите брати двох. Інакше один загине.

Діана не мала сил сперечатися. Крім того, від однієї думки про те, що вона побачить, зиркнувши на мобілку, їй ставало недобре, і вона готова була на все, аби тільки забратися з магазину.

— Гаразд, давайте ще одного. І виберіть якийсь корм для них. На ваш смак.

Артемчик, який совався поряд, уважно дослухаючись до розмови, засяяв ще більше і знову перебіг до акваріума.

— Вибирай! — дзявкнув він просто у вухо меншому брату. — Вибирай собі хом’ячка!

— Ай? — перепитав Даня, з недовірою й надією зиркнувши на маму.

— Так, можеш вибрати і собі одного, — дозволила Діана.

Данило міркував добрих півхвилини перш ніж приклав пальчик до скла і сказав:

— Ей! — показуючи на найменшого, заледве три сантиметри в довжину, джунгарика в акваріумі. — Оцей!

Продавець дістав крихітного хом’яка, потім акуратно роздивився обох вибраних, переконуючись, що вони різної статі і таким чином точно не нудьгуватимуть, після чого під прискіпливим поглядами Дані й Артема запустив їх до прозорого пластикового контейнера.

— До речі, на цьому тижні нам привезли двох шиншил. Вони ще не освоїлись, і тому ми не тримаємо їх на вітрині, але якщо ви…

— Ще одне слово, і я спалю на хрін увесь ваш магазин, — прошипіла Діана, нітрохи не переймаючись тим, що її почують діти.

Продавець зиркнув на неї й умить заткнувся, стуливши рота з такою швидкістю, що клацнули зуби. Він здавна мав справу з різними тваринками, а тому краще за інших знав, що розлютовану самку з дитинчатами краще не займати.

…Коли Діана, стікаючи потом, тримаючи в лівій руці клітку з хом’яками, затиснувши під пахвою Артемів рюкзак, очманіло тиснула на кнопку дзвінка Гениної квартири, на екрані її мобілки висвітились дуже неприємні цифри 09:49.

Гена відчинив.

Секунд тридцять вони стояли і дивились один на одного. Чи то пак, Діана дивилася, спопеляючи чоловіка сповненим презирства поглядом, а Гена намагався сховати очі, через що складалося враження, наче він більше цікавиться стінами й підлогою під’їзду, ніж виразом обличчя дружини. Миготіння Гениних зіниць було також зумовлене тим, що бідолаху вело, він мусив що дві секунди фокусувати погляд на іншій точці, інакше ризикував звалитися, розклавшись зірочкою просто під ногами Діани і синів.

— Ти п’яний, — у відчаї промовила Діана.

Чоловік виглядав настільки підхмеленим, що навіть Даня, який завжди зустрічав тата радісними вигуками «Гена! Гена!», мовчав.

— О’кей, кеп, визнаю, у мене немає аргументів, щоб вам заперечити, — драглистим, наче холодець, язиком Геннадій ледве виштовхував слова з рота. Жарт однозначно не вдався.

— Ти п’яний у гівно, — жінка прикусила краєчок губи. Гена зіщулився, подумавши, як він скучив за таким знайомим мімічним жестом: Діана прикушувала губу завжди, коли сердилася, вагалася чи хвилювалась.

— Вибач… — прошамкав він, утупивши очі їй у ноги. — Діано, пробач.

Підіймаючись сходами, Діана подумувала наполягти і залишити в Гени обох дітлахів. Вона готова була благати, впрошувати чоловіка. Якщо виїхати до «Авіанта» просто зараз, у неї ще є шанс устигнути на нараду; заїжджаючи до матері, вона могла не потрапити навіть на її закінчення. А тепер жінка міркувала про те, що не має анінайменшого бажання залишати із цим покидьком навіть одного Артема.

Утім, вибору не було. Діана знала, що її мати не погодиться взяти обох хлопчаків на цілий день, хай як вона проситиме, та ще й почне давно знайому пісню, мовляв, на біса було їх народжувати, якщо знала, що не матиме часу їх ростити, і т. д., і т. п. Припхатися на нараду до Реви з півгодинним запізненням та ще й із чотирирічним сином на руках теж не виглядало хорошим варіантом.

— Інгалятор не забула? — промимрив Гена, відтісняючи за поріг нестерпну мовчанку.

Діана кинула на чоловіка такий погляд, що того пересмикнуло. Якби поглядом можна було спалити людину, Гена Ковпачок уже змінив би форму існування, обернувшись на купку смердючого попелу.

— У малого в рюкзаку.

Проклинаючи себе за те, що робить, Діана підштовхнула мовчазного Артема за поріг і простягнула чоловікові клітку з хом’яками.

— Тримай.

— Що це? — спитав Гена. Жінка не реагувала, опустившись навпочіпки біля Артема. — Маму… е, Діано, що це?

Діана не зважала. Вона розстебнула Артемову куртку, застромила руки досередини й обняла сина, стискаючи худеньке хлопчаче тільце, а подумки випрохувала в нього пробачення.

— Хом’ячки, — розтовкмачив Артем, не знімаючи голівки з маминого плеча.

— Агов, на кий хер мені хом’як? — Гена підняв клітку на рівень очей і виправився: — …два хом’яки? — зробивши акцент на складі «-ки».

— З Днем святого Валентина, коханий! — підводячись, в’їдливо цвіркнула Діана.

Гена кліпнув. Він забув, що сьогодні День усіх закоханих.

— Та що за…

— Подбай про них. Можливо, вони привчать тебе піклуватися про тих, кого любиш… Якщо, звісно, не здохнуть до вечора.

— Я не…

«Хіба я не дбав про тебе? Блін, невже я настільки…»

Нахилившись, жінка впівголосу, але чітко проказала в обличчя чоловікові:

— Якщо за день з його ока викотиться хоч сльозинка, я каструю тебе, — відступила і додала голосніше: — Все, мені вже час. Зателефоную під обід. Малого заберу ввечері.

Вона чмокнула Артема в щічку, щось прошепотіла на вухо, підхопила Даню на руки і, ковтаючи сльози й думаючи, що ненавидить себе саму, задріботіла сходами до виходу. Гена зачинив двері й хвилину стовбичив посеред коридора, задерши руку з кліткою і підозріло роздивляючись хом’яків. Клітка тремтіла і гойдалась у нетвердій руці. Гризуни з не меншою недовірою витріщалися на нього. Нищівний запах у подиху людини нічого доброго джунгарикам не віщував.