Жорстоке небо - Страница 60

— Даню… Дань… — без особливої надії в голосі покликала вона. — Нам треба йти.

Хлоп’я не чуло її. Широко розплющивши очі і виставивши від захоплення язичок, Данило спостерігав за тим, як неповороткий сміттєвоз протискується у їхнє подвір’я. Як на зло, в’їзд у двір загороджував півтораметровий замет, який ще не розтанув після снігопадів над Києвом, що тривали протягом усього минулого тижня. У вузьких кручених проїздах між багатоповерховими будинками багатотонному «Mercedes’у» не було де розігнатись, сміттєвоз мусив на першій передачі долати неглибоку, та все ж грузьку кучугуру. Додавало проблем те, що на під’їзній доріжці, оголивши ґрунт, злізла частина асфальту: колеса вантажівки буксували, бризками розкидаючи навсібіч мокрий сніг, швидко докопуючись до мокрої землі, ще більш слизької за мішанину снігу й води. Водій тричі подавав машину назад, намагаючись підшукати місце, де шини краще чіплятимуться за ґрунт, потому газував, з-під коліс летіла одна чорна земля, але сміттєвоз ніяк не хотів перевалювати через сніговий вал, що перегороджував в’їзд на подвір’я.

Діана дістала з кишені куртки мобільний телефон, хмуро глипнула на екран — 09:01 — і прикусила губу.

Несподівано її посмикав за холошву штанів Артем:

— Ма-а, а що таке «зднюхою»?

— Що-що?

Чотирирічний хлопчак знітився, вирішив, що помилився, неправильно прочитавши слово, але повторив по складах:

— З… дню… хо… ю.

— А-а, — зрозуміла Діана, — це вітання з Днем народження. Пам’ятаєш, у тебе восени був День народження? — малий зосереджено кивнув. — Так-от, дорослі дяді, які довго товаришують, так вітають один одного з Днем народження. Зрозумів?

Артем ще раз кивнув і відійшов від мами.

На щастя, у компанії «ГрінКо» здогадалися перед тим, як випускати вантажівку на дорогу, обплести заднє ліве колесо цепом. Завдяки ланцюгам, сміттєвоз за п’ятим разом таки подолав кучугуру і, чмихаючи компресором, посунув углиб прибудинкової території. Обдавши Діану й хлопців вихлопними газами та смородом сміття, сміттєвоз розвернувся, і тут Данька помітив плетиво ланцюгів, що стягували шину. Побачене шокувало — нічого подібного він раніше не бачив.

— О! — ще ширше вирячив очі малюк.

І Діана, і Гена ніколи не сюсюкалися з синами, від народження розмовляючи з ними як із рівними, навіть якщо всі довкола думали, що малюки їх не розуміють. Підкоряючись усталеній звичці, Діана пояснила:

— Це ланцюги, — чітко промовила нове для Дані слово, — взимку ними обмотують колеса, щоб машини могли їхати по льоду чи снігу.

Данило зосередив увагу на водієві, що висковзнув із кабіни й узявся готувати контейнери до завантаження.

До Діани підбіг Артем. Став перед мамою, задерши личко, і вдумливо спитав:

— Ма… Мама… А що таке «попіздунчик»?

Жінка здригнулася і відвела погляд від синьої вантажівки. «Приїхали».

— Звідки ти взяв це слово?! — випалила вона. «Здається, час викидати телевізор на смітник».

— Прочитав, — гордо задерши носика, пояснив Артем. — Он там.

Діана повернула голову в той бік, куди показував малюк, і на стіні одного з металевих гаражів, якими було заставлено центральну частину подвір’я, прочитала довжелезний (метри на чотири) напис «ПОПІЗДУНЧИК, З ДНЮХОЮ!».

П’ятисекундний ступор. Уперше Діана замислилась над тим, що Гена, схоже, поспішив, так рано навчивши Артема читати.

— Мама, — Артемчик нетерпляче смикнув маму за рукав пуховика. — Я правильно прочитав? По-піз-дун…

— Цить! — обірвала його жінка. — Це погане слово! — напис з’явився нещодавно, ще вчора його не було.

— Чому? — задерло голову хлоп’я.

— Бо… погане, і все!

— А що воно означає?

Діана вирішила, що не полінується і дізнається, у кого з під’їзду на цьому тижні День народження, а потім вибере день, щоб зайти й особисто привітати «попіздунчика». І якщо він не дев’яносторічний дідуган, вона подумки пообіцяла собі, що примусить його злизувати той напис язиком. Усипле «попіздунчику» таких «попиздяк», що пір’я летітиме.

— Я не знаю, що воно означає. Спитаєш у Гени.

Останні склади не встигли вилетіти з рота, а вона вже збагнула, що відповідь вийшла стратегічно хибною. Артемчик наморщив лоба і втупився у графіті. Діані здалося, наче вона чує, як порипує, стискаючись від напруження, мозкова речовина в голівці її сина, коли дитя по складах перечитує загадкове слово і намагається запам’ятати його, всотати на віки вічні, склад за складом, буква по букві, щоби потім спитати в татка, що ж воно, чорт забирай, означає. «О-от, фак!»

Шофер сміттєвоза «ГрінКо» все ще порався з механізмами, що затягували контейнери в черево вантажівки, витрушували і спресовували їхній вміст. Даня, вмліваючи від холостого туркотіння «мерседесівського» двигуна, що пронизливим тремтінням протинало його тільце, ступив кілька кроків до сміттєвоза і спинився, боячись, що водій кинеться його відганяти.

Артем тим часом нудьгував:

— Ма, пішли, мені холодно…

Діана знову-таки полізла по мобілку. 09:05. Ситуація поволі ставала катастрофічною. Вона сердилася на Реву за те, що без попередження висмикнув її на роботу, на водія сміттєвоза — за те, що порався зі сміттям убивчо повільно, але більше за інших гнівалась на Гену — за те, що він не може взяти обох синів, а тому їй доведеться відвозити Данила до мами, вгачуючи на це бісову купу часу.

— Данька, — Діана промовляла нехотячи, демонстративно індиферентно, не показуючи, наскільки їй важливо вирушити просто зараз.

Даремно. Данило не зважав на маму.