Жорстоке небо - Страница 40

— І підготуй прес-реліз. Якщо потрібно, виклич когось із секретарок.

— Упораюся сам. За годину принесу чернетку, обговоримо, — Григорій пом’явся. — То що з Ґуеріном? Побалакаєш?

Анатолій Захарович випнув нижню щелепу, спідлоба зиркаючи на Авер’янова:

— Напиши прес-реліз, переклади основні фрази англійською і поклади мені на стіл. А тоді набери жабоїда і скажи, що я на місці, нехай зателефонує, коли матиме час.

— Чудово, — Григорій піднявся, хоча йти не поспішав. — І ще… — кахикнув він.

— Ну, що знов? — гарикнув Рева. Президент ДП «Аронов» виглядав роздратованим, достоту як старий лев у клітці, якому працівники зоопарку не дають поспати, заради забави ганяючи з кутка в куток: розкошлана шевелюра, обвисла шкіра, затуманений погляд.

— За кілька годин BEA почне формувати слідчу групу для розслідування катастрофи «ААРОНа». Вони, безумовно, захочуть, щоб у команді був хтось від України, від виробника.

— Ти маєш на увазі когось, більш кваліфікованого, ніж Дем’ян Шафін? — Захарович не втримався, щоб не вштрикнути Григорія і відіграти ще одне, нікому не потрібне, очко. На обличчі затанцювала злостива і водночас по-дитячому наївна усмішка.

Авер’янов лишився незворушним:

— Я маю на увазі офіційного представника.

— А з цим проблеми чи що? Народ збереться на дев’яту на роботу, виберемо когось із інженерів, хто знає англійську, ще, мабуть, програміста, щоб допоміг з декодуванням «чорних скриньок», і відправимо хлопців на «ААРОНі» з Гостомеля. Через дві з половиною години вони будуть у Франції.

Григорій Авер’янов розтулив рота і на хвильку замислився. Він думав почати речення зі слів «я хотів би…», але похопився. Наразі досить. Не варто перегинати палицю і надміру дратувати старого. Облизнувши язиком верхню губу, Григорій сформулював думку м’якше:

— Було б непогано послати Діану Столяр.

— Кого? — шкіра на лобі вкрилася зморшками. Анатолій Захарович не міг згадати, про кого йдеться.

— Дочку Столяра.

— Вона досі працює в нас?

— Чотири роки була в декретній відпустці.

Рева не стримався і пирхнув:

— Пф-ф-ф… Що з тобою, Гришо? Ти збираєш у Франції цирк калік та інвалідів? — до цього моменту Рева був упевнений, що, за винятком бухгалтерів і прибиральниць, у концерні немає нікого, хто тямить у конструкції літаків гірше за Шафіна. Авер’янов здивував, нагадавши про співробітницю, котра, майже напевно, знається на літаках ще менше. — Вона ж іще шмаркачка! Скільки їй? Двадцять п’ять? Двадцять шість?

— Двадцять вісім.

— Начхати! Що вона там нарозслідує? Чого ти хочеш досягнути, залучаючи її? Дівча не знайде, де в літака зад, а де перед, навіть якщо їх буде підписано!

Григорій стояв навпроти президента, поклавши руку на спинку шкіряного крісла:

— Ти недооцінюєш доньку Столяра. Вона не дурна; лінива, але не дурна. Я пам’ятаю дівчину з університету, коли вона проходила в нас практику. Захаровичу, не ображайся, але ти, схоже, не розумієш найважливішого: нам не потрібно розслідувати катастрофу. «ААРОН 44» розбився через зіткнення зі снігоочисником на смузі. Крапка. Що нам зараз потрібно — це симпатичний і комунікабельний представник ДП «Аронов» у міжнародній слідчій групі, який буде «відбілювати» літак, який причарує журналістів, громадськість і представників BEA, повернувши довіру до лайнера. Діана брала участь у розкручуванні і просуванні «ААРОНа 44» ще до запуску літака в серію, Діана знає французьку, і — найголовніше — Діана не дозволить паплюжити пам’ять батька, а це означає, що не допустить, щоб хтось очорнив спроектований ним літак, — власне, останнє було найвагомішою причиною того, чому вибір Григорія упав на Діану. Якщо раптом його найстрашніші побоювання справдяться, якщо раптом щось піде не так, він знає, що дочка Столяра буде на їхньому боці. — Мені здається, у цій ситуації вона найкращий кандидат.

Скрипнувши зубами, Анатолій Рева усвідомив, що Авер’янов знову обставив його в стратегічному плані.

— Гришо, давай подумаємо про це зранку, при світлі дня і на тверезу голову. А поки що я чекаю прес-реліз і тез для розмови із французьким скупердяєм.

Григорій Авер’янов зміркував, що чекати доведеться значно довше, ніж нового ранку, якщо вони хочуть думати про щось на тверезу голову. Та це нічого не змінювало. Останнє слово залишилось за ним. Він знав, що Захарович погодиться.

Виходячи із президентського кабінету, він озирнувся на Захаровича і холодно зронив:

— Не забудь повідомити Гарагана.

— Зникни, — тлумлячи гнів, видушив Рева.

Двері тихо зачинилися.

16 13 лютого 2013, 23:55 (UTC +2) Мостицький масив, Київ

«Сьогодні йому виповнилося б сім…»

Карий захмелів ще до того, як закінчив переглядати фотографії Антона. До півночі він набрався так, що не зміг би знайти кнопку перемикання каналів на телевізійному пульті. Він тримався до п’ятої вечора, але подітись було нікуди: Карий не міг постійно ховатись сам від себе, зрештою, не витримав і взявся напиватись, як ненормальний, спорожняючи все, що потрапляло під руку — віскі, горілку, бренді, пиво й мартіні. Порожні пляшки валялись по всій квартирі.

У Карого був фотоальбом із фотознімками сина. Справжній альбом, із паперовими фотографіями розміром 9×15 см, — як у давні добрі часи. Все тому, що до початку літа 2007-го, коли через травму коліна його примусили написати рапорт і покинути лави підрозділу особливого призначення «Беркут» при Київському управлінні МВС, Карий не мав персонального комп’ютера — чоловік надавав перевагу телевізору, відтак знімки було збережено на фотопапері. Згодом, придбавши свій перший ноутбук, Карий від звички не відмовився: продовжував друкувати всі без винятку, навіть відзняті на цифрову камеру, фотографії на фотопапері. На початку 2012-го, за місяць до смерті Антона, альбом практично був заповненим: шашлики на дачі, перша рибалка з хлопчаком на озерах неподалік села Липовий Скиток за сорок кілометрів від Києва, а ось Карий учить чотирирічного Антона їздити на двоколісному велосипеді…