Жорстоке небо - Страница 38

— Тоді в чому проблема? — переборюючи дискомфорт у грудях, мовив Анатолій.

Григорій, немов насміхаючись із шефа, витримав гіперболізовану паузу.

— Пам’ятаєш історію зі Столяром?

— Родіоном? — чергове ідіотське перепитування. Наче в АНТК ім. Аронова був ще один Столяр, що мав безпосередній стосунок до створення «ААРОНа 44». Насправді Рева тягнув час, намагаючись визначити, що коїться в голові Григорія. Страшенно не хотілося вести розмову навпомацки. Рева почувався аматором, який, щойно вивчивши правила гри в шахи, ув’язався в поєдинок із гросмейстером.

— Так.

Обоє чудово знали, про що йдеться.

— І що? — звів брову Захарович.

Авер’янов картинно примовк.

Секунда… дві… п’ять… десять… Мовчанка ставала нестерпною.

За чверть хвилини Рева озвався, ретельно добираючи слова, так, наче остерігався, що їх підслуховують:

— Ти думаєш, що це могло… — він принишк, підшуковуючи, чим замінити дієслово «спричинити». — Могло вплинути на… — Анатолій відчув, як нутрощі обкладає кригою, і не договорив. Він гарячково намагався пригадати, що такого було у звіті Родіона Столяра. Так, у пам’яті зринули нюанси — чи то з паливним насосом, чи то з теплообмінником паливної системи, але нічого — абсолютно нічого! — що могло б призвести до катастрофи. Столяр був затятим перфекціоністом, готовим розстріляти весь конструкторський відділ, якщо під час тестових польотів показники паливної економічності виходили на 0,5 % нижчі за розрахункові. Рева спробував пригадати, що ще фігурувало у звіті… Заважала хмільна імла в голові.

Авер’янов відказав так само незрозуміло:

— Я гадаю, Захаровичу, така ймовірність є, — Григорію раптом стало немислимо жарко. Дико захотілось підняти руку й відтягнути комір теплого гольфа тілесного кольору, але, як і Анатолій незадовго до цього, він стримався, не показуючи співрозмовнику, що його щось турбує. — Поки не розшифрують «чорні скриньки», напевно сказати не можна.

— Їх уже знайшли?

— Навіть не починали. Наразі загасили пожежу і працюють над загиблими.

— Хоча яка різниця? — прогугнявив Рева. — Все одно раніше чи пізніше відшукають, — він думав про те, що цей бісовий день перетворився на американські гірки — вгору-вниз, вгору-вниз, то спокій і полегкість, то багряний відчай і лоскітливе відчуття вільного падіння в бездонну прірву. — Гришо, але Столяр помилявся! — несподівано вигукнув чоловік. — Ми ж провели випробування.

Авер’янов ворухнув плечима і закотив очі, мовляв, ти ж знаєш, як ми їх проводили. У цю мить йому прийшло повідомлення від Шафіна:

«Я в літаку. За кілька хвилин злітаємо».

— Французи чіплятимуться за будь-що, щоб перекласти частину відповідальності на когось іншого. Але нічого не станеться, якщо ми перші побачимо результати розшифрування самописців, — «…або зробимо так, щоб їх не побачив ніхто». Завершальну частину фрази Григорій озвучив лише подумки. — Я відправив Шафіна до Франції. Неофіційно.

— Що? — спершу Реві здалося, що йому приверзлося. Чоловік припинив думати про звіт Столяра чотирирічної давнини. Він не має, просто не може мати нічого спільного з тим, що сталося в аеропорту Париж-Північ.

Григорій відкотив рукав гольфа і зиркнув на годинник:

— На цей момент літак із Дем’яном на борту відчалює від VIP-термінала в Борисполі і за хвилину вирушить до Парижа.

Роздувши ніздрі, Рева не зводив очей зі співрозмовника. Бунт?

Анатолій достеменно знав про Дем’яна Шафіна три речі: перше — він єврей, друге — він украй хріновий спеціаліст із напрочуд примітивним уявленням про основи конструювання літаків, і третє — він на 100 % людина Авер’янова. Чого Рева не знав, так це того, звідкіля Шафін узявся. У резюме, перераховуючи попередні місця роботи, Дем’ян вказав із десяток фінансових корпорацій, зареєстрованих у вельми екзотичних місцях, настільки екзотичних, що для того, щоб знайти окремі з них на глобусі, Анатолію довелося скористатися лупою. На той час, коли Дем’ян Шафін влаштовувався на посаду віце-президента з фінансів та економіки ДП «Аронов», більшість зазначених фірм припинили своє функціонування. Рева не полінувався і перевірив три з них. Жодної не було, як не було можливості з’ясувати, чи існували вони насправді. Одна з компаній була зареєстрована в Луанді, столиці Анголи. Нібито постачала труби й обладнання для прокладання труб з України для американської компанії «Oceaneering», що займалась видобутком нафти біля узбережжя Анголи. Анатолій зв’язався з представництвом «UniCredit Bank», котре через німецький «Bayerische Hypo-and Vereinsbank» надавало допомогу АНТК ім. Аронова під час здійснення фінансових операцій у Європі, і лише заради інтересу поцікавився, які документи потрібні для проведення грошового переказу в Луанду, Ангола. На що йому відповіли, що «UniCredit Bank» не співпрацює з низкою країн, серед яких, зокрема, й Ангола, через те, що ці країни підозрюють у потуранні тероризму, торгівлі людьми та зброєю. Втім, Анатолій мусив визнати, що свою справу Шафін знав. Він у найкоротші терміни міг переказати, конвертувати, перетворити на готівку будь-яку суму, незалежно від того, звідки її надіслано чи куди потрібно відправити. Коли серед твоїх постійних клієнтів — Куба, Іран та Північна Корея, людина на кшталт Дем’яна Шафіна стає незамінною.

Рева припускав, що Шафін та Авер’янов здибалися саме в Анголі або на переговорах, пов’язаних із постачанням запчастин і ремонтом ангольських військових транспортників, адже Дем’ян Шафін уперше з’явився в офісі АНТК ім. Аронова невдовзі після того, як Авер’янов повернувся з останнього відрядження до Луанди. Весь транспортний авіапарк армії Анголи складався із застарілих літаків «АР-24» та «АР-72», виготовлених АНТК ім. Аронова за часів Радянського Союзу. До 2002 року, коли в Анголі нарешті закінчилася 27-річна громадянська війна, їх активно експлуатували урядові війська, а тому вони потребували обслуговування. Нові літаки Ангола не купувала, зате постійно ремонтувала й оновлювала старі.