Жорстоке небо - Страница 30

— Я люблю тебе, Діано.

— Це минеться… — відповіла вона і поклала трубку. На очі навернулися сльози. Діана не любила його, давно не любила. Не можна мати до людини теплі почуття після п’ятьох років спільного з нею життя, котре й співіснуванням не назвеш, радше якоюсь аномальною формою симбіозу між представниками одного виду; особливо, коли єдина здібність цієї особини, що хоч трохи заслуговує на увагу, — це недовершене вміння римувати слова; особливо, коли протягом останніх двох років ця людина почала регулярно зазирати в пляшку, шукаючи натхнення (писака недороблений), і особливо після того, що сталось на тому клятому сайті. І все ж вона бажала, щоб Гена повернувся. Хочеш ти цього чи ні, але ріка, яку називають часом, упродовж п’яти років залишає в тобі чимало намулу. За п’ять років людина, що постійно товчеться поруч, обплітає тебе зв’язками-щупальцями і немає способу враз обірвати ці зв’язки. Особливо, коли у вас двійко таких чудових дітлахів. Діана знала, що навряд чи надалі поважатиме Геннадія як чоловіка, про секс із тим засранцем узагалі не йшлося (о-о, ні, дзуськи! не в цьому житті і не на цій планеті!..), але й життя без нього не уявляла, крім того, зараз їй, як ніколи, потрібна допомога. Жінка вирішила, що під час наступної спроби обов’язково пробачить Геннадія, однак… наступної спроби чоловік так і не зробив. Після 2 січня Гена більше не приходив, не телефонував і не намагався зв’язатися з нею через родичів.

Даня позіхнув, роззявивши рота, наче удав, хоча очей уперто не стуляв.

— Данило Геннадійовичу, ви спати збираєтесь чи ні?

— Аюся! Ати-ати, — відповідь нібито виглядала ствердною, от тільки головою хлоп’я гойдало заперечно.

— Спи. Заплющуй оченята і спи. А то зараз із коридора прийде старий дід і забере тебе у свій мішок!

Данило Геннадійович умить склепив повіки, аж лоб побрижився. Крихітні пальці конвульсивно стиснули гладенькі камінці.

«Як добре, що ця дурнувата оповідка поки що діє», — подумала Діана. Зі старшим це вже не проходило. Правда, старший укладався без проблем.

Через кілька хвилин, так і не випустивши з рук камінці, Даня заснув. Жінка віднесла його до спальні й уклала на завеликому поки що лежаку. Кілька секунд постояла, милуючись по черзі обома синами, що спали на зіставлених упритул ліжках, підіткнула ковдру Артемові і повернулась до великої кімнати.

Діана вилізла з ногами на диван, задерла голову на годинник, а тоді похмуро зиркнула в напрямку кухні. Треба змусити себе насмажити на ранок котлет. Завтра необхідно стільки всього встигнути!

Наступного тижня Діана виходить з декретної відпустки і повертається на роботу. До народження Артема вона працювала менеджером зі зв’язків з іноземними замовниками у відділі маркетингу, продажу та післяпродажного обслуговування ДП «Аронов». Займалась просування «ААРОНа» на європейському ринку, зокрема у Франції, бо у школі, крім англійської, вивчала французьку. Два дні тому, у понеділок, їй зателефонував начальник відділу і розповів, що на носі контракти з Болівією, «Cubana» замовляє ще п’ять літаків, а це означає купу паперової роботи, і ненав’язливо натякнув: якщо хоче повернутися, то мусить виходити зараз, через півроку чи навіть через місяць її не чекатимуть. Начальник безцеремонно пояснив, що після смерті її батька, Родіона Столяра, ніхто не триматиме Діану в ДП «Аронов» просто так. Жінка образилась, але погодилась, розуміючи, що не зможе вічно жити на отримані у спадок від батька гроші, ба навіть зраділа, оскільки протягом останніх трьох місяців домашня рутина кісткою стала в горлі. Без Гени вона поволі перетворювалась на вдосконалену модифікацію кухонно-прибирально-за-дітьми-доглядального комбайна.

Діана відвела погляд від кухні і спробувала відтіснити думку про те, що треба ставати до плити: з наступного понеділка вона на роботі, вранці слід відвести малих у дитсадок, а отже, їжу потрібно приготувати сьогодні, бо завтра їй буде ніколи. Обоє — й Артем, і Данило — підуть до садка вперше. Даню не віддавали раніше, бо був малий, а Артем не ходив через те, що у віці двох з половиною рочків у нього діагностували бронхіальну астму, і лікарі порадили не квапитись. Протягом минулих п’яти місяців повторних нападів не було: схоже, хвороба відступила (лікарі попереджували, що з дитячою астмою так часто буває), хоча Діана все одно хвилювалася.

Обхопивши коліна руками і прихилившись боком до спинки дивана, жінка обдумала все, що має зробити завтра: нагодувати малих, без поспіху зібрати їх, зайти до лікарні та забрати історію хвороби Артема, завести синів до садка, залишити Даню на годину-півтори в ясельній групі, після чого владнати справи з медсестрою, яка, ймовірно, почне впиратися, дізнавшись, що в Артема траплялися напади астми. За меншого Діана не турбувалася: Данило був ще тим урвиголовою — себе образити не дасть. Зате від спроби уявити, як адаптуватиметься в дитячому садку її старший син, жінка несамохіть скулилась. Вона боялась нових нападів, і разом з тим розуміла, що не має вибору: чистьоху Артема конче потрібно було здавати в дитсадок. І не лише через роботу. Астма розвинулась, коли Артем був достатньо дорослим, він сприйняв хворобу осмислено, що не могло не позначитись на характері. Хлопчина став в’ялим і не по-дитячому замкненим, відсторонився від активних ігор, зосередившись на комп’ютері та книгах (незадовго до того, як йому виповнилося чотири роки, Артем навчився читати), та найголовніше — через астму виникли проблеми із соціалізацією. У свої чотири роки старший син Діани уявлення не мав, що таке дружба. Для нього це слово було ще одним із численної кількості туманних і малозрозумілих понять дорослого світу на кшталт «іпотеки», «алкоголізму» чи «аліментів». Артему чотири роки, йому час навчитись спілкуватися з дітьми, домовлятися, відстоювати свою думку, бо з кожним роком йому все важче вдаватиметься сходитися з однолітками.