Жорстоке небо - Страница 111

111

— Пеллерін біситься, — безрадісно мовив Шафін. — Каже, що виходить з гри.

— Заспокой його.

— Як я можу заспокоїти, коли мене самого тіпає, наче в пропасниці?!

— Нічого страшного не сталося, — вголос проказав Авер’янов. — Натисни на нього.

— Гришо, ми сядемо, — проварнякав Шафін.

— Вгамуйся! — зашипів на нього росіянин. — Ніхто не сяде! Я все владнаю. Столяр ні про що не здогадується, а якщо здогадається, ми її швидко вгамуємо. До кінця тижня можеш про неї забути.

— Я не про Столяр! — знову зірвався на крик Дем’ян Шафін.

Авер’янов і сам знав, що напарник говорить не про Діану Столяр.

«Клятий пілот…»

— Я про все подбаю, — якомога спокійнішим тоном запевнив Авер’янов, подумки благаючи, щоб Дем’ян не почав розпитувати, як саме він думає «про все подбати».

Шафін наче почув його думки.

— Твою мать, — рявкнув він і розірвав зв’язок.

Григорій Авер’янов відклав простеньку «Nokia» і, звівши долоні докупи, підніс їх до губів. Серце важко калатало, у грудях неприємно запекло, хоча передпліччя й долоні залишались холодними. Він подумки перебирав альтернативні варіанти, один за одним вибраковуючи, відкидаючи їх, зрештою розуміючи, що в нього немає вибору. Він і так надто довго сидів і чекав, склавши руки, сподіваючись невідь на що.

Найгіршим було те, що Авер’янов насправді не знав, наскільки небезпечними будуть свідчення пілота і чи будуть небезпечними взагалі. Радислав Ротко міг опритомніти і нічого не пам’ятати. Він міг пам’ятати, але не здогадуватися про причину катастрофи. Десять, п’ятнадцять секунд — хіба впродовж цього часу він устиг би збагнути, що не так? Григорію дошкуляла не так необхідність принести жертву, як пекуче, наче кислота, побоювання, що жертвування може бути марним.

Намагаючись не дивитись на «Nokia», він дістав інший телефон, iPhone, знайшов у контактах номер, продиктований Гараганом, і поклав смартфон поряд із дешевою «Nokia».

Авер’янов вагався.

Він усвідомлював: взяти до рук телефон і подзвонити за номером, набраним на iPhon’і, — це все одно, що стрибнути в прірву, ступити крок у чорноту, вороття з якої немає. Він почувався лісником, який забрів на трясовину, де кожен крок міг призвести до повільної, але неминучої загибелі. Адже, крім пілота, лишається ще Столяр, лишається Денис Плюйко, лишається Пеллерін, який, судячи із сьогоднішньої істерики, поки що не розуміє, у що влип. І водночас Григорій не міг зупинитись: те, що замислив, здійснити вкрай необхідно. Зволікати більше не можна.

Авер’янов посірів, пополотнів, рефлективними рухами розгладив кучері, потім схопив «Nokia», натиснув на номер, який йому дав Ельдар Гараган, притулив телефон до вуха і… тут-таки змінився: дихання поступово ставало рівним, очні яблука потемніли й недобре зблиснули — прийнявши рішення, відважившись на перший крок, Григорій Авер’янов став заспокоюватись.

Абонент не відповів. Спохмурнівши, Григорій набрав ще раз, і зрештою довгі гудки урвались, а ввічливий чоловічий голос проказав:

— Алло.

Голос цілковито не в’язався з уявленням Авер’янова про те, як розмовляють наймані вбивці, через що він трохи розгубився.

— Е, добрий день!

Ані слова у відповідь, тільки сухе й ледве чутне потріскування в динаміку.

— Я телефоную від… — Григорій затнувся, згадавши, що Ельдар Гараган наказував не називати його імені під час розмови. — Мені дали ваш номер… мені дав ваш номер один… хм, друг.

Співрозмовник витримав півхвилинну паузу, а тоді незмінно делікатним тоном мовив:

— Я вас слухаю.

Авер’янов облизав губи. Зіниці перестали хаотично метатись по кабінету, але долоні всіяв холодний піт — чоловік не знав, як продовжувати розмову.

— Мені потрібна допомога… Тобто в мене є справа… є робота для вас.

І знову пауза.

— Це ваш номер телефону? — несподівано запитав голос.

— Не зрозумів.

— Я можу зателефонувати вам на цей номер?

— Так, звісно, — нічого не розуміючи, сказав Авер’янов.

— Тоді я перетелефоную, — й у мобілці залунали короткі гудки.

«Чорт!» — Григорій прибрав мобілку від вуха і сконфужено подивився на неї.

Хвилин за п’ять «Nokia» завібрувала. Деренчання відлунювалось від стола, через що телефон видавав просто-таки громоподібні звуки. На невеликому чорно-білому екрані висвітилось «Невідомий номер». Авер’янов схопив мобілку і поспіхом, наче боявся, що співрозмовник передумає, припечатав до вуха.

— Ви мали набрати мене в суботу ввечері, — привітні нотки цілковито вивітрились із голосу незнайомця, який тепер звучав по-ворожому й нахраписто.

— Я не зміг, — сказав Авер’янов. — Обставини змінились, і я…

— На майбутнє затямте: попередні домовленості потрібно виконувати, хай як будуть змінюватися обставини, — він звучав абсолютно інакше (жорсткіше, холодніше, як вирішив Авер’янов, який тепер усерйоз засумнівався, що говорить з тим чоловіком, що й під час першої телефонної розмови).

— Добре. Як мені вас називати?

— Карий.

«Це прізвище? — подумав Авер’янов. — Навряд… Навряд чи він назвав би справжнє ім’я. А якщо ні, то міг би знайти собі кращий псевдонім». З невідомої причини прізвисько Карий викликало в Григорія асоціації з мальованими лиходіями із діснеївських мультиків. Раптом він пригадав слова Гарагана: «Карий тобі допоможе».

— Це таке прізвисько?

— Це ім’я, на яке ви мене називатимете.

— Гаразд, запам’ятаю, — Григорій Авер’янов вагався, міркуючи, чи представлятися. Зрештою він вирішив, що це не має значення. Якщо Карий відізвався і згадав про суботу, то це означає, що він і без того знає, з ким має справу. — Коли ми можемо зустрітися?

111